Сообщение, не относящиеся к теме

Апеляційна скарга.

Вимоги особи що подає апеляційну скаргу


1. Скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.12.2011р.
2. винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі.

Обґрунтування вимог апелянта:

Я. звернувся із позовом до УПФ у Дніпровського району м. Києва про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дію. Постановою суду від 08.12.2011р. у позові відмовлено.

Судом було неправильно встановлені обставини справи та неправильно застосовані норми права з огляду на таке.

Ст. 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувана постанова суду від 08.12.2011р. не відповідає жодному із цих приписів процесуального закону.
Ч. 3 ст.2 КАСУ встановлені критерії, яким керується суд при перевірці рішень дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, а саме: адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Ч. 1 ст. 8 КАСУ встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

У судовому акті зазначено, що “... пунктом 7 статті 1 Закону № 400 фіксується виключно вид операції, під час якої має проводитись сплата збору на обов’язкове державне пенсійне страхування. При цьому відчуженням майна у цивільному праві розуміється передача майна у власність іншій особі.” (останній абзац другої сторінки постанови, перший абзац 3ї сторінки постанови).

Апелянт вважає, що дане трактування закону є не зовсім коректним. Більш того на думку апелянта суд сам прийшов до висновку у некоректності свого твердження, зазначивши у кінці даного абзацу “Відчуження майна пов’язане з припиненням права власності.”
Тобто суд не заперечує що відчуження пов’язане саме з припиненням права власності, а не із набуттям права власності. Так само зазначено у 346 статті ЦК, згідно із якою право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна. Одночасно у ст. 328 ЦК зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Фактично законодавець розмежував підстави набуття права власності, та підстави припинення права власності. Ну це і логічно, оскільки особа в якої припиняється право власності, і особа яка набуває право власності мають поністю протилежні права та обов’язки. Слід ще раз підкреслити, що відчуження пов’язане саме із припиненням права власності, а не із його набуттям. (що і не заперечує суд)
Оскільки апелянт помилково сплативши кошти не був особою, яка втрачала право власності, а був особою, яка набула право власності, то він і не був суб’єктом платником цього збору.
В оскаржуваному акті судом зазначено: “В положеннях п. 7 ст. 1 Закону №400 законодавець не визначив суб’єктний склад, та не зазначив, що при відчуженні майна має сплачувати пенсійний збір саме відчужувач (продавець), а набувача (покупця) звільнено від такої сплати” (4й абаз 3ї сторінки постанови). З цим висновком суду також не можна погодитись з огляду на таке.
Статтею 92 Конституції України визначено, що податки і збори встановлюються виключно законами України. Тобто саме законом України можуть бути встановлені як суб’єкти платники зборів, так і ставки цих зборів. Закони приймає Верховна Рада України. Жодний інший суб’єкт нормотворення не може змінювати чи встановлювати, а ні суб’єктів платників збору, а ні ставки відповідного збору.
Верховна Ради України прийняла закон “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”. Як було зазначено раніше на думку апелянта в цьому законі чітко визначено коло суб’єктів. які є платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, а саме – осіб яка відчужують (продають, дарують тощо) легковий автомобіль. Такої ж правової позиції притримується ВАСУ у своїй ухвалі від 23.03.2010.р по справі К-22354/07 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10214322, зазначаючи наступне: “Пунктом 7 статті 1 Закону України від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” визначено виключний перелік осіб – платників збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, передбачено, що платниками збору є юридичні та фізичні особи при відчуженні легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та тих автомобілів, які переходять у власність спадкоємцям за законом. Отже, відповідно до цього Закону обов’язок зі сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування покладається на осіб лише у випадку відчуження, а не при купівлі автомобілів.
Київський апеляційний адміністративний суд (КААС) у своїй ухвалі від 19.05.2011р. у справі 2а-4695/10/2370 дійшов аналогічних висновків зазначивши: “... обов’язок сплати збору не може бути покладений на особу, яка набуває право власності...”
Слід зазначити, що суд в оскаржуваній постанові посилається на правову позицію ВАСУ у справах, по яким винесені судові акти 19.02.2008р.; 19.03.2008р. 04.02.2009р., а у справах зазначених апелянтом міститься правова позиція ВАСУ від 23.03.2010р. та правова позиція КААС від 19.05.2011р. тобто значно більш свіжі судові акти. Окрім того аналогічну правову позицію, щодо того, що особа яка набуває право власності на автомобіль не є платником цього збору ВАСУ висловив у Постанові від 03.12.2008р. у справі за позовом Рафаїлова В.І. до ВДАІ УМВС України в Черкаській області про зобов’язання вчинити певні дії (зареєструвати транспортний засіб у відповідності із законодавством). (посилання на дану постанову міститься в Ухвалі КААС від 19.05.2011р., у державному реєстрі судових рішень дана постанова мною не знайдена).
Відповідно до частини четвертої статті 9 КАСУ у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. У роз’ясненні Пленуму Верховного Суду України, яке міститься в постанові від 01 листопада 1996 року № 9 (пункт 5) зазначено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини. Оскільки пункт 12 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 листопада 1998 року (порядок 1740) суперечить пункту 7 статті 1 Закону України № 400/97-ВР “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” від 26 червня 1997 року, то суд мав застосовувати саме зазначений закон, а не порядок 1740, і відповідно задовольнити позов.

Наступне. Судом в оскаржуваній постанові від 08.12.2011р. зазначено, що “... відповідно до вимог Порядку № 226 (наказ № 226 від 10.12.2002р. “Про затвердження Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів”) для повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету...” (4й абзац знизу 3ї стор. постанови).
Цю обставину і не заперечує апелянт. Саме з метою отримання помилково сплачених коштів Я звернувся до УПФ у Дніпровському районі, яке мало надати йому відповідне подання, з яким позивач мав звернутись до державного казначейства України (ДКУ) в порядку встановленому Порядком № 226. Проте оскільки УПФ у Дніпровському районі м. Києва не підготував і не надав таке подання позивачу, а відмовив у поверненні коштів посилаючись на необґрунтованість даної вимоги, то апелянт був змушений звернутись до суду для захисту своїх інтересів.
Окрім того суд в оскаржуваній постанові зазначив: “отже відповідно до вимог БК України, органи державного казначейства (ДКУ) не мають права самостійно приймати рішення щодо повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету коштів...” (3й абзац знизу 3ї сторінки постанови). Ця теза суду взагалі не витримує будь-якої критики. Я не заявляв позов до ДКУ. Більш того ДКУ взагалі не бере участь у справі. Апелянт не звертався до ДКУ із пропозицією повернути кошти, оскільки, як було зазначено раніше, УПФ у Дніпровському районі не підготував відповідне подання до ДКУ про повернення коштів, а без цього подання повернення коштів є неможливим, про що і вказано в порядку 226, і чого не заперечує суд. Слід зазначити, що у відповідності до Порядку 226 подання подається в довільній формі на офіційному бланку установи. Тобто позивач звертаючись до суду фактично просив суд зобов’язати відповідача підготувати і надати подання про повернення помилково сплачених коштів, чи визнати судовим рішенням, що сплата коштів була зроблена помилково, і кошти підлягають поверненню.
Окрім того слід зазначити, що суд в порядку ст. 53 КАСУ наділений повноваженнями включати до розгляду справи інших осіб, на права, свободи, обов’язки чи інтереси яких може вплинути рішення у справі. Оскільки суд в судовому акті зазначив, що органи ДКУ не мають права самостійно приймати рішення про повернення коштів, то відповідно суд знав що поверненням коштів займається ДКУ, і відповідно мав залучити в якості 3ї особи без самостійних вимог на стороні відповідача ГУ ДКУ в м. Києві, яке веде бухгалтерський облік надходжень до відповідного бюджету, і яке, у разі задоволення позову, мало повертати помилково сплачені кошти із держбюджету за заявою мня. наданою разом із поданням УПФ у Дніпровському районі м. Києва, проте не зробив такого.

Слід зазначити, що оскільки позивач не є платником збору який він сплатив, і відповідач не підготував і не надав мне подання до ДКУ для повернення помилково сплачених коштів, то суд не мав підстав вважати що права позивача не порушені, оскільки при реєстрації автомобіля позивача фактично було зобов’язано вчинити дію, яка не передбачена законами. Оскільки відповідач відмовив у поверненні коштів, то фактично ним було порушено приписи ст. 19 Конституції України, згідно із якою ніхто не може бути зобов’язаний робити те,, що не передбачено законодавством. Відповідно суд, завданням якого згідно із ст. 2 КАСУ є захист прав свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин мав задовольнити позов, зобов’язавши відповідача повернути помилково сплачені кошти. (фактично відповідач за результатами розгляду справи має підготувати і надати позивачу подання до органу ДКУ про повернення коштів)

Ч. 1 ст. 198 встановлено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: скасувати її та прийняти нову постанову суду. Згідно ст. 202 КАСУ підстави для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання тощо.

Оскільки судом першої інстанції в судовому акті від 08.12.2011р. було допущено неповне з’ясування обставин справи; порушення норм як матеріального так і процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи; має місце недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд 1ї інстанції вважає встановленими - то постанова суду від 08.12.2011р. підлягає скасуванню із винесенням нової постанови, якою позовні вимоги позивача мають бути задоволені в повному обсязі.

На виконання вимог ч. 3 ст. 187 повідомляю, що бажаю брати участь у засіданні суду апеляційної інстанції.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 2, 3, 6, 8, 11, 71, 72, 184-187, 198, 202 КАС України, ст. 1 закону України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”, ст. 328, 346 ЦК ПРОШУ:
• прийняти справу до апеляційного провадження
• Скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.12.2011р.
• винести нову постанову, якою задовольнити позовні в повному обсязі
• Задовольнити апеляційну скаргу в повному обсязі

До апеляційної скарги додаю:

1. Квитанцію оплати судового збору.
2. Копію апеляційної скарги для відповідача