Сообщение, не относящиеся к теме

До Окружного адміністративного суду м. Києва
01014, вул. Командарма Каменєва ,8,корп.1
Позивач : (громадянин України)
Відповідач : Міністерство внутрішніх справ України ,
01024, Київ , вул. Академіка Богомольця,10,
Тел.:

Позовна заява
Про визнання протиправними окремих положень нормативно-правового акту (та зобов'язання відповідача вчинити певні дії.)
Цей позов подано на підставі ст.17 КАС України яка прямо визначає ,що «юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності».
Підсудність справи обрано керуючись ч.2.ст.18 КАС України : Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Згідно п.2 статті 171 КАС , право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Оскільки позивач має посвідчення водія та керує транспортним засобом, то на нього поширюється дія Наказу МВС України №1009 від 05.11.2012 р., яким внесено зміни до Інструкції з питань діяльності підрозділів ДПС ДАІ, затвердженої Наказом МВС №111 від 27.03.2009 р., а тому він має право оскаржити цей нормативно-правовий акт.
Наразі, в закону силу вступив Наказ МВС України №1009 від 05.11.2012 р.(далі-Наказ) , яким внесено зміни до Інструкції з питань діяльності підрозділів ДПС ДАІ, затвердженої Наказом МВС №111 від 27.03.2009 р.(далі - Інструкція).
Згідно із п.1.1, Інструкція визначає завдання та функції працівників підрозділів дорожньо-патрульної служби (далі - підрозділи ДПС), що здійснюють нагляд за дорожнім рухом, взаємовідносини та профілактичну роботу з учасниками дорожнього руху, дії під час отримання інформації про дорожньо-транспортну пригоду (далі - ДТП) та порушень правил, норм
і стандартів у сфері безпеки дорожнього руху, а також організацію взаємодії з іншими підрозділами органів внутрішніх справ України.
Проте деякі пункти Наказу суперечать законам та Конституції України. Так, пунктом 2. Наказу у главі 12 Інструкції впроваджено зміни: у підпункті 12.3.1 пункту 12.3 слова "з увімкненими спеціальними світловими сигнальними пристроями синього кольору" виключити ; абзац третій пункту 12.12 виключити. Таким чином , під час несення служби на службових транспортних засобах та з метою профілактики ДТП регламентовано застосовувати такий тактичний способ: 12.3.1. Рух у потоці транспортних засобів (без увімкненого спеціального світлового сигнального пристрою синього кольору).
Згідно із ст.2 ЗУ «Про міліцію», основними завданнями міліції є, зокрема, запобігання правопорушенням та їх припинення, забезпечення безпеки дорожнього руху, тощо.
Згідно із п.3.3 Інструкції , одним з основних завдань та функцій підрозділів ДПС є профілактика, попередження та припинення злочинів і адміністративних правопорушень у сфері дорожнього руху. Очевидно, що виконання патрулювання під час руху у потоці транспортних засобів без увімкненого спеціального світлового сигнального пристрою синього кольору розцінюється як маскування та не найкращим чином посприяє питанню профілактики, попередження злочинів та правопорушень , зниженню ДТП ,а також приверненню уваги іншіх учасників дорожнього руху до патрульного транспортного засоба ДАІ.
Пунктом 3 Наказу у підпункті 15.1.2 пункту 15.1 глави 15 Інструкції слова "Державтоінспекції МВС" виключити. Відповідний п.15.1.2 Інструкції тепер має такий вигляд: (при порушенні учасником дорожнього руху ПДР працівник підрозділу ДПС ) Проводить заходи по тимчасовому затриманню транспортного засобу, у випадках, передбачених чинним законодавством, шляхом його блокування за допомогою технічних пристроїв або доставлення на спеціальний майданчик чи стоянку.
Таким чином, працівнику підрозділу ДПС офіційно надано повноваження доставляти тимчасово затримані транспортні засоби не на державний спецмайданчик ДАІ МВС , а на будь-який , наприклад, арендований комерційною структурою, тобто передавати майно громадян на зберігання третім особам (приватним), з якими власники затриманих транспортних засобів ні в яких ділових стосунках не перебувають. При цьому , у п.15.1.2 Інструкції навіть не обумовлена наявність офіційного договору між ДАІ МВС та вищевказаними майданчиками чи стоянками.
Сам факт затримання транспортного засобу є обмеженням власника права користування майном, тобто втручанням представника державного органу влади (наприклад, співробітника МВС ) у процес реалізації людиною ії конституційного права користування та розпорядження своєю власністю , в даному випадку транспортним засобом. Згідно із положеннями ст.41 Конституції , кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із положеннями ст. 319 Цивільного Кодексу України, (1.) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. (6.) Держава не втручається у здійснення власником права власності. (7.) Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно із ч.1 ст.19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Закони України не зобов’язують особу передавати свою власність (транспортний засіб) на зберігання приватним/комерційним структурам навіть у разі заборони експлуатації.
Направлення затриманого транспортного засобу на недержавний майданчик тимчасового зберігання та сам факт його зберігання на такому майданчику є по суті послугами, що надаються особі-власнику транспортного засоба, а власник (водій) в такому разі є споживачем послуг. Слід зауважити, що на цей час , вартість послуг зберігання затриманих транспортних засобів державою не регламентується, оскільки з 05.06.2012 р. Спільний Наказ МВС, МінФіну та МінЕкономіки N 369/1105/336 втратив чинність. При цьому надаються такі послуги в примусовому порядку , відмовитись від них чи знайти альтернативу ,споживач (власник ТЗ) не має можливості.
Згідно із ч.3 ст.21 ЗУ «Про захист прав споживача» , якщо при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору, а також , згідно із ч.7 ст.21 цього ж закону, ціну продукції визначено неналежним чином – у таких випадках права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними. А якщо врахувати ще той факт, що між власником ТЗ (споживачем) та недержавним майданчиком тимчасового зберігання ніяких письмових договорів зазвичай не складається, то й такий правочин не може вважатися легітимним .
Пунктом 4 Наказу встановлено : пункт 19.2 глави 19 (Інструкції) після слів "які не сертифіковані, не сертифіковані в Україні" доповнити словами "у разі якщо вони підлягають сертифікації відповідно до чинного законодавства". Тепер у діючій редакції Інструкції пункт 19.2 має такий вигляд: Працівники підрозділів ДПС, яким видані технічні засоби та прилади, персонально відповідають за їх цілісність та працездатність. Забороняється застосування технічних засобів та приладів, які не сертифіковані, не сертифіковані в Україні у разі якщо вони підлягають сертифікації відповідно до чинного законодавства та які не пройшли метрологічної повірки або мають свідоцтво про таку повірку, термін дії якого минув, а також передавати такі прилади для користування безпосередньо на маршруті патрулювання без здійснення контролю командиром підрозділу результатів роботи приладу за зміну.
Таким чином, у разі, якщо вищевказані технічні прилади не підлягають сертифікації в Україні , то згідно із п.19.2 Інструкції в редакції Наказу №1009 , їх застосування не забороняється , тобто дозволяється фіксація правопорушень несертифікованими приладами.
Відповідно до ч.3 п.21 ст.11 ЗУ «Про міліцію», міліції для виконання покладених на неї обов'язків надається право, зокрема , використовувати передбачені нормативно-правовими актами технічні засоби, в тому числі засоби фото- і відеоспостереження , для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху.
Перелік технічних засобів , що використовуються в підрозділах ДАІ МВС для виявлення та фіксування порушень ПДР , затверджено наказом МВС України №33 від 01.03.2010р. , зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.03.2010р. за № 262/17557. Але, вказані в цьому переліку технічні засоби, не включено до Переліку продукції , що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, затвердженого наказом Держкомітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 28 від 01.02.2005р. , зареєстрованого в Міністерстві Юстиції за за N 466/10746 04.05.2005р.
Згідно із ст.1 ЗУ «Про підтвердження відповідності» :
сертифікація - процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем екологічного управління, персоналу встановленим законодавством вимогам;
підтвердження відповідності - видача документа (декларація про відповідність або сертифікат відповідності) на основі рішення, яке приймається після проведення відповідних (необхідних) процедур оцінки відповідності, що довели виконання встановлених вимог;
сертифікат відповідності - документ, який підтверджує, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи екологічного управління, персонал відповідає встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством;
свідоцтво про визнання відповідності - документ, що засвідчує визнання іноземних документів про підтвердження відповідності продукції вимогам, встановленим законодавством України;
Згідно із ст.13 Декрета КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію» :
сертифікація продукції здійснюється уповноваженими на те органами з сертифікації - підприємствами, установами і організаціями з метою:
запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього природного середовища; сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції , тощо.
Таким чином, впроваджуючи зміни до п.19.2 Інструкції, відповідач оскаржуваним п.4 Наказу, реалізує повноваження співробітникам ДАІ притягувати до адміністративної відповідальності водіїв транспортних засобів на підставі даних технічних приладів , які не відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством України.
Разом з тим, згідно ст. 8 Закону України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах", з метою захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, повинні використовуватися засоби захисту інформації, які мають сертифікат відповідності або позитивний експертний висновок за результатами державної експертизи у сфері технічного та/або криптографічного захисту інформації. Тому законодавством України у сфері захисту інформації визначено дві процедури встановлення відповідності (оцінювання) засобів захисту інформації вимогам нормативних документів у цій сфері - сертифікація та державна експертиза.
У відповідності до ст.,ст.10-15 ЗУ «Про метрологію та метрологічну діяльність» , на вимірювання у сфері, у якій результати можуть бути використані у якості доказів по справі, розповсюджується державний метрологічний нагляд. За таких умов, кожен засіб вимірувальної техніки має бути укомплектований документами на сертифікацію та допуск данного типу вимірувальної техніки для використання в Україні.
Слід врахувати, що показання приладів, які не проходили процедур державної експертизи або сертифікації та які не мають експертного висновку або сертифіката відповідності у сфері захисту інформації , не можуть визнаватись належними доказами в справі про притягнення особи до адміністративної відповідальності за порушення вимог ПДР України.(посилання на відповідний НПА? )
Тиким чином , використання підрозділами ДАІ МВС несертифікованих технічних засобів для виявлення та фіксування порушень ПДР, вважається недоцільним та незаконним марнуванням коштів державного бюджету України .
З наданих ч.2 ст.52-1 ЗУ «Про дорожній рух» , Державтоінспекції владних повноважень, слід виділити:
участь у розробленні проектів законів та інших нормативних актіві документів, у тому числі правил, норм та стандартів, державних і регіональних програм забезпечення безпеки дорожнього руху і його учасників.
З оглядом на це, Державтоінспекція , як головний орган, на який покладається забезпечення безпеки дорожнього руху в Україні, керуючись ст.4 Положення про Державтоінспекцію МВС, затвердженого постановою КМУ від14.04.1997 року № 341 (далі — Положення про Державтоінспекцію), що коресподує відповідним нормам Законів України «Про міліцію» та «Про дорожній рух», повинна ініціювати внесення до вищевказаного Переліку продукції , що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, затвердженого наказом Держкомітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики №28 від 01.02.2005р. , усіх без виключення технічних засобів (предназначених для виявлення та фіксування порушень ПДР), вказаних у Наказі МВС України №33 від 01.03.2010р.

Згідно із ст. 3. Конституції України , людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно статті 8. Конституції України , в Україні визнається і діє принцип верховенства права . Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Вступом в дію , наказ МВС України №1009 порушує ст. 22 Конституції України: Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
З оглядом на це , ряд прав і свобод людини може існувати й існує поза цією Конституцією, існують і згодом можуть з’явитися такі права і свободи людини та громадянина, що їх закріплено у законах України чи інших нормативно-правових актах ( наприклад, наказах Міністерств) хоча у Конституції вони взагалі не відображаються. Положення ст.22 Конституції України принципово забороняють законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах або інших НПА України. Саме таким нормативно-правовим актом є Інструкція з питань діяльності підрозділів ДПС ДАІ, що затверджена Наказом МВС №111 від 27.03.2009 р. , зміни до якої внесені оскаржуваними пунктами наказу МВС №1009.
Також слід враховувати, що «Права людини та основні свободи є невід'ємним правом кожної людини, наданим їй від народження», – зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою ООН у Відні 1993р.
Право користування власним майном (транспортним засобом) , згідно ст.41 Конституції України , зі вступом в дію наказу МВС України №1009 не може бути реалізовано у повному обсязі , оскільки в результаті використання співробітниками МВС несертифікованих технічних засобів для виявлення та фіксування порушень ПДР, суттєво збільшується вірогідність фальсифікацій адміністративних матеріалів у відношенні до водіїв , в наслідку чого, їхні транспортні засоби можуть бути доставлені співробітниками МВС на комерційні спеціальні майданчики тимчасового зберігання , які не є державними і вартість послуг яких , не встановлено нормативно-правовими актами України, що суперечить вимогам ст.19 Конституції України.
Згідно із ч.2 ст.71 КАСУ , в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно статті 55 Конституції України , права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
На підставі викладеного, керуючись ст.,ст. 8,9,19,22,41,55 Конституції України, ст.,ст. 2,6,17,18,71,104,105,106,162,171 КАС України,

Прошу суд:
1. Прийняти позов до розгляду та відкрити провадження в справі;
2. Визнати незаконними та нечинними пункти 2, 3, 4 Наказу МВС України №1009 від 05.11.2012 р. ;
3. Зобов’язати відповідача скасувати оскаржувані пункти 2,3,4 Наказу МВС України №1009 від 05.11.2012 р. протягом п’яти робочих днів із дня набрання чинності рішення суду та привести таким чином його до вимог чинного законодавства України ;
4. Зобов’язати відповідача підготувати проект нормативно-правового акту , яким буде внесено до Переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні ( затвердженого наказом Держкомітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики №28) , технічні засоби, предназначені для виявлення та фіксування порушень ПДР, перелік яких вказано у наказі МВС України №33 від 01.03.2010р.
5. Стягнути з державного бюджету , на користь позивача , усі судові витрати , пов’язані з судовим процессом.

Додатки:
1. Копія водійского посвідчення (1арк.);
2. Копія свідотства про реєстрацію транспортного засобу (1арк.);
3. Квитанція про сплату судового збору (1 арк.)
4. Копія позову для відповідача (1 прим. на … арк.)


Дата : __________ Підпис: _________

Сообщение, не относящиеся к теме

До Окружного адміністративного суду м. Києва
01014, вул. Командарма Каменєва ,8,корп.1
Позивач : (громадянин України)
Відповідач : Міністерство внутрішніх справ України ,
01024, Київ , вул. Академіка Богомольця,10,
Тел.:

Позовна заява
Про визнання протиправними окремих положень нормативно-правового акту та зобов'язання відповідача вчинити певні дії.

Цей позов подано на підставі ст.17 КАС України яка прямо визначає ,що «юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності».
Підсудність справи обрано керуючись ч.2.ст.18 КАС України : Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Згідно п.2 статті 171 КАС , право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Оскільки позивач має посвідчення водія та керує транспортним засобом, то на нього поширюється дія Наказу МВС України №1009 від 05.11.2012 р., яким внесено зміни до Інструкції з питань діяльності підрозділів ДПС ДАІ, затвердженої Наказом МВС №111 від 27.03.2009 р., а тому він має право оскаржити цей нормативно-правовий акт.
Наразі, в закону силу вступив Наказ МВС України №1009 від 05.11.2012 р.(далі-Наказ) , яким внесено зміни до Інструкції з питань діяльності підрозділів ДПС ДАІ, затвердженої Наказом МВС №111 від 27.03.2009 р.(далі - Інструкція).
Інструкція , згідно із п.1.1, визначає завдання та функції працівників підрозділів дорожньо-патрульної служби (далі - підрозділи ДПС), що здійснюють нагляд за дорожнім рухом, взаємовідносини та профілактичну роботу з учасниками дорожнього руху, дії під час отримання інформації про дорожньо-транспортну пригоду (далі - ДТП) та порушень правил, норм і стандартів у сфері безпеки дорожнього руху, а також організацію взаємодії з іншими підрозділами органів внутрішніх справ України.
Основними завданнями міліції , відповідно до ст.2 ЗУ «Про міліцію», зокрема, є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; захист власності від злочинних та кримінально протиправних посягань; тощо.
Правовою основою діяльності міліції ,відповідно до ст.4 вищеозначеного Закону, є: Конституція України , цей Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.
Проте деякі пункти Наказу суперечать Законам та Конституції України.
Так , пункт 3 Наказу впроваджує : у підпункті 15.1.2 пункту 15.1 глави 15 Інструкції, слова "Державтоінспекції МВС" виключити. Відповідний п.15.1.2 Інструкції тепер має такий вигляд: (при порушенні учасником дорожнього руху ПДР працівник підрозділу ДПС ) проводить заходи по тимчасовому затриманню транспортного засобу, у випадках, передбачених чинним законодавством, шляхом його блокування за допомогою технічних пристроїв або доставлення на спеціальний майданчик чи стоянку.
Таким чином, працівнику підрозділу ДПС офіційно надано повноваження доставляти тимчасово затримані транспортні засоби не на державний спецмайданчик ДАІ МВС , а на будь-який , наприклад, арендований приватною (комерційною) структурою, тобто передавати майно громадян на зберігання третім особам (приватним), з якими власники затриманих транспортних засобів ні в яких ділових стосунках не перебувають. При цьому , у п.15.1.2 Інструкції,у якості підстави , навіть не обумовлена наявність офіційного договору між ДАІ МВС та вищевказаними майданчиками чи стоянками.
Сам факт затримання транспортного засобу є обмеженням власника права користування майном, тобто втручанням представника державного органу влади (а саме, співробітника МВС ) у процес реалізації людиною ії конституційного права користування та розпорядження своєю власністю , в даному випадку транспортним засобом. При цьому, згідно із положеннями ст.41 Конституції , кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із положеннями ст. 319 Цивільного Кодексу України, (1.) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. (6.) Держава не втручається у здійснення власником права власності. (7.) Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно із ч.1 ст.19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Згідно із ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закони України не зобов’язують особу передавати свою власність (транспортний засіб) на зберігання приватним/комерційним структурам навіть у разі заборони експлуатації, при наявності підстав , вказаних у ст.265-2 КУпАП, та у постанові КМУ від 17.12.2008 №1102 «Про затвердження Порядку тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках».
Направлення затриманого транспортного засобу на недержавний майданчик тимчасового зберігання та сам факт його зберігання на такому майданчику по суті є послугами, що надаються особі-власнику транспортного засоба, а власник (водій) в такому разі є споживачем послуг. Слід зауважити, що на цей час , вартість послуг зберігання затриманих транспортних засобів Державою не регламентується, оскільки з 05.06.2012 р. Спільний Наказ МВС, МінФіну та МінЕкономіки N 369/1105/336 втратив чинність. При цьому надаються такі послуги в примусовому порядку , відмовитись від них чи знайти альтернативу споживач (власник ТЗ) не має можливості.
Слід також зауважити, що згідно із ч.3 ст.21 ЗУ «Про захист прав споживача» , якщо при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору, а також , згідно із ч.7 ст.21 цього ж закону, ціну продукції визначено неналежним чином – у таких випадках права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними. А якщо врахувати ще той факт, що між власником ТЗ (споживачем) та недержавним майданчиком тимчасового зберігання ніяких письмових договорів зазвичай не складається, то й такий правочин не може вважатися легітимним .

Відповідно до ч.1 ст.12 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» , суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента.
Пунктом 1 ч.2 ст.13 цього ж Закону України встановлено, що зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, а ч.3 встановлено, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.
Саме таке монопольне (домінуюче) становище на ринку послуг тимчасового зберігання затриманих транспортних засобів займає, зокрема , ДП МВС України «Інформресурси» , яке надає відповідні послуги за тарифами, у п’ятнадцять разів завищеними у відношенні до аналогічних, що склалися на ринку послуг зберігання автомототранспорту в Україні. Альтернативу цим послугам законодавством України не передбачено, отже власники (водії) транспортних засобів примушуються до користування такими послугами ,що надаються виключно одним постачальником послуг , зокрема, у місті Донецьк - ДП МВС України «ДонбасІнформресурси» . Таке зловживання монопольним (домінуючим ) становищем є прямим порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, відповідно до ч.2 ст.50 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» . А ліквідація державних майданчиків тимчасового зберігання затриманих ТЗ , пунктом 3 оскаржуваного Наказу відповідача – є ні що інше, як антиконкурентні дії органів влади, що також є прямим порушенням законодавства про захист економічної конкуренції (ч.3 ст.50 ЗУ «Про захист економічної конкуренції»).
До того ж , слід врахувати, що ч.3 та ч.4 ст.42 Конституції України встановлено, що Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Відповідно до ч.1 ст.1 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції» , корупція - використання особою, зазначеною в частині першій статті 4 цього Закону, наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній в частині першій статті 4 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей;
неправомірна вигода - грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову.
Відповідно до п-пунктів а), в), д) п.1 ч.1 ст. 4 вищевказаного закону, суб'єктами відповідальності за корупційні правопорушення є особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема : міністри, держслужбовці, посадові особи, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, тощо.
Згідно із ч.1 ст.6 цього закону, особам, зазначеним у пунктах 1-3 частини першої статті 4 цього Закону, забороняється використовувати свої службові повноваження та пов'язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди або у зв'язку з прийняттям обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі: неправомірно сприяти фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, неправомірно надавати перевагу фізичним або юридичним особам у зв'язку з підготовкою проектів, виданням нормативно-правових актів та прийняттям рішень, затвердженням (погодженням) висновків.
Оскільки пунктом 3 оскаржуваного наказу відповідача у підпункті 15.1.2 пункту 15.1 глави 15 Інструкції виключено слова "Державтоінспекції МВС", в результаті чого таке формулювання надає повноваження співробітникам МВС проводити заходи по тимчасовому затриманню транспортного засобу, шляхом доставлення на недержавний спеціальний майданчик чи стоянку, то з боку відповідача (МВС України) це фактично є неправомірним сприянням фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності , яка ґрунтується на монопольному (домінуючому) становищі на ринку, що класифікується , як корупційне правопорушення, за яке законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність;
Відповідно до ч.1,ч.2 ст.24 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції», нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) внаслідок вчинення корупційного правопорушення, можуть бути скасовані органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об'єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Правочин, укладений внаслідок корупційного правопорушення, є нікчемним.
Згідно із ст. 3. Конституції України , людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно статті 8. Конституції України , в Україні визнається і діє принцип верховенства права . Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Вступом в дію , наказ МВС України №1009 порушує ст. 22 Конституції України: Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
З оглядом на це , ряд прав і свобод людини може існувати й існує поза цією Конституцією, існують і згодом можуть з’явитися такі права і свободи людини та громадянина, що їх закріплено у законах України чи інших нормативно-правових актах , хоча у Конституції вони взагалі не відображаються. Положення ст. 22 Конституції України принципово забороняють законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах або інших НПА України.
Саме таким нормативно-правовим актом є Інструкція з питань діяльності підрозділів ДПС ДАІ, що затверджена Наказом МВС №111 від 27.03.2009 р. , зміни до якої внесені оскаржуваним пунктом 3 наказу МВС №1009, в наслідку чого транспортний засіб позивача може опинитись на спеціальному майданчику зберігання тимчасово затриманих транспортних засобів, вартість «послуг» якого не регламентується нормативно-правовими актами України.
Також слід враховувати, що «Права людини та основні свободи є невід'ємним правом кожної людини, наданим їй від народження», – зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою ООН у Відні 1993р.
Право користування власним майном (транспортним засобом) , згідно ст.41 Конституції України , зі вступом в дію п.3 наказу МВС України №1009 суттєво звужено , оскільки у випадку тимчасового затримання транспортного засобу позивача , він буде доставлений співробітниками МВС на спеціальні майданчики тимчасового зберігання , які не є державними і вартість послуг яких , не встановлено нормативно-правовими актами України, що суперечить вимогам ст.19 Конституції України.
Згідно із Постанови ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ N 9 від 01.11.96: 2. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві , яке не суперечить їй.
Згідно із ч.2 ст.71 КАСУ , в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно статті 55 Конституції України , права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
На підставі викладеного, керуючись ст.,ст. 8,9,19,22,41,42,55 Конституції України, ст.,ст. 2,6,17,18,71,104,105,106,162,171 КАС України,

Прошу суд:
1. Визнати незаконним та нечинним, Наказ МВС України №1009 від 05.11.2012 р. у частині пункту 3 змін до Інструкції з питань діяльності підрозділів ДПС ДАІ, затвердженої Наказом МВС №111 від 27.03.2009 р. :
« у підпункті 15.1.2 пункту 15.1 глави 15 Інструкції, слова "Державтоінспекції МВС" виключити.» ;
2. Зобов’язати відповідача скасувати оскаржуваний пункт 3, Наказу МВС України №1009 від 05.11.2012 р. протягом п’яти робочих днів із дня набрання чинності рішення суду та привести таким чином його до вимог чинного законодавства України ;
3. Стягнути з державного бюджету , на користь позивача , усі судові витрати , пов’язані з судовим процессом.

Додатки:
1. Копія водійского посвідчення (1арк.);
2. Копія свідотства про реєстрацію транспортного засобу (1арк.);
3. Квитанція про сплату судового збору (1 арк.)
4. Копія позову для відповідача (8 арк.)


Дата : __________ Підпис: _________