КАРМЕЛЮКІВСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ БАЗОВОГО РІВНЯ: ДОСВІД ДЛЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ


Так, ця революція виявилась з об’єктивних причин незавершеною, як незавершеною були революції, що їх очолювали Еміліано Сапата і Нестор Махно, але, гадаю, краще вже «програти» так, як Кармелюк, Сапата і Махно, ніж «виграти» так, як Ленін, який ще у 18-му, за словами Марії Спірідонової, замість вільної гри народних сил почав усюди ставити приставів від Комуністичної партії.

У 1992-му році – романтичному році першотворення Незалежності, віддаленому від нашої доби цілими геологічними пластами, коли люди ентузіастично «наводили» будильник перед шостою, аби почати ранок зі “Ще не вмерла…», ця книга – двотомовий «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка, видрукуваний у Києві накладом у майже сто тисяч примірників – окреслювалася чимось значно більшим за вузькофахову працю.

Досить згадати, що саме вона правила для вчителів за відсутній підручник з цього предмету. Зрештою, останнє на тоді усім видавалося зрозумілим та умотивованим: полишена ще від попередньої епохи благенька брошурка «Історія Української РСР», всуціль напхана казенним славослів’ям Переяславській раді, ні в які ворота не лізла. А двотомник Дорошенка був першим масовим і приступним загалу репринтом непідцензурного діаспорного видання, вільного від заіржавілих мантр про «одвічне прагнення до возз’єднання з великим російським народом». Та й сама книга колишнього міністра закордонних справ при «його світлості Ясновельможному пану гетьманові Павлові Скоропадському» під ту пору направду видавалася справді респектабельною: добірна українська мова, широке охоплення джерел (впереваж із часів козаччини), деталізований виклад матеріалу – можливо, навіть надміру деталізований, бо серед іншого там оповідалося, наприклад, і за такі друго- та третьорядні постаті, української історії, як Петро Васькевич (генеральний осавул за часів Кирила Розумовського) чи турецький авантюрист Ахія – мікроскопічний персонаж історії Запоріжжя 20-х рр. XVII ст.

На додачу і постать самого Дмитра Дорошенка окреслювалася навдивовижу суголосною стилю і горизонту епохи світанкової «розбудови держави», коли гасло вируючих майданів «Україні – волю» було доповнене, здавалося, невинним уточненням – «і ринкову економіку»: родовитий пан з давнього і заможного старшинського роду, не якийсь там гультіпака на кшталт Івана Манжури, а свій серед своїх у колі «статусних» політиків Російської імперії (не випадково ж у 1917-му очолюваний князем Львовим Тимчасовий уряд саме його призначив «крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора» – чи хтось може уявити собі, наприклад, Павла Грабовського або Архипа Тесленка в мундирах «генерал-губернаторів»?), водночас – чільний діяч українського руху і людина, надзвичайно далека від усіляких там «соціалістичних утопій», якими так необачно захоплювалися «народники», зокрема й Грушевський… Саме з огляду на це, до речі, «Ілюстровану історію України» Михайла Сергійовича, хоча й пошановували офіційно, проте на педагогічних семінарах методисти не забували наголосити вчителям, що викладати все ж краще «за Дорошенком», бо у Грушевського забагато говориться про простолюд і замало – про еліту та «державотворчі зусилля українського шляхетства».

Цю ідилічну картину псувала лише одна незрозуміла багатьом деталь: у Дорошенковій «Історії» взагалі ніде – жодним абзацом, жодним реченням, жодним словом – не згадувалося про Устима Кармелюка. Загадково німував і укладений автором в алфавітному порядку скрупульозний «Покажчик імен» до його «Нарису…»: Кармелюк там мав бути неодмінно – «акурат» між маловідомим шведським дослідником Північної війни Карльсоном та наказним переяславським полковником Карпекою, якого разом з Полуботком заморили у Петропавлівській фортеці… Але його там не було. Без пояснень – просто не було… Вчителям це видавалося якоюсь незрозумілою дивовижею. Не міг же сумлінний історик справді забути про центральну постать в українській соціальній історії першої третини XIX ст.? Та й, зрештою, не за Дорошенка йшлося, це всі чудово усвідомлювали, а за фундаментальні методологічні засади викладання української історії – як усіх тоді переконували з високих трибун, нарешті автентичної і правдивої. Щоб отак взяти й «видерти» з неї Кармелюка, особливо пам’ятаючи, що нещодавно ще і повість-казку Марка Вовчка «Кармелюк» у школі вивчали, і чудовий роман Старицького про нього не раз перевидавався, та й історичний серіал з Іваном Гаврилюком у ролі отамана всі бачили?.. Зрештою, і діти по селах «у Кармелюка» гралися, ­а тут, виходить, треба це все враз одрубати, так, щоб і згадки не було…



На запитання здивованих вчителів методисти з управлінь освіти знехотя відповідали, що зараз багато що переглядається, оцінюється по новому – тож на Кармелюкові та всілякій там інших розбишаках акцентувати не треба, а краще вивчати родоводи української шляхти, або з’ясувати, у кого з учнів серед предків були маєтні козацькі полковники (пам’ятаю, на схилку 90-х почув у балачці з однією страх як гоноровою педагогинею: «Ми з’ясували, що у нас на кафедрі все керівництво – з давніх дворянських родин. Так і має бути: пани завжди лишатимуться панами, голота – голотою»).

І лише проминувши «на одному подихові» два з гаком десятиліття після 92-го року, вщерть виповнені «оптимізованим» школами, «укрупненими» лікарнями, шахтами-копанками і дівчатами з малих містечок, перед якими розгорнулася блискуча кар’єрна перспектива виходу на найближчу трасу міжнародного рівня, починаєш розуміти, що ні – не забував нічого колишній гетьманський міністр. Та й Леонідові Кравчуку, що він, тільки-но полишивши рихтувати «марксистсько-ленінську ідеологію» для потреб рідної йому ЦК КПУ, якраз у той час заповзявся з поміччю пригодованої інтелігенції ладнати підпори під «розбудову незалежної держави», на пам’ять теж гріх було скаржитися. Бо і перший зі своєї емігрантської далечіні (свій «Нарис…», нагадаю, Дмитро Дорошенко писав на еміграції – подалі від, як сказав би Максим Рильський, «в убогу свитку вдягнених селюків» та їхніх комнезамів), і другий з вікна Президентського кабінету на Банковій бачили і розуміли потреби рідної їм соціальної верстви значно краще, адекватніше й притомніше, аніж усі гурти ентузіастичних патріотів, які так наївно вірили, що нарешті «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».



Симптоматично, що на ніс галеона буржуазної України фігуру Кармелюка не виставляли ніколи, хоча кого лише туди не ладнали – і князів та гетьманів, і Винниченка з Грушевським, і навіть Брежнєва зі Щербицьким. Одначе поставити Кармалюку пам’ятник та покладати туди раз на рік букетика не спадало і не спадає на думку жодному голові облдержадміністрації. Бо вже сама лише згадка про експропріатора з подільського шляху актуалізує не підконтрольні асоціативні ряди, яким істеблішмент не в змозі дати раду.

І голови рад та адміністрацій, які з радістю встановлюватимуть пам’ятники кому і чому завгодно – від диктатора ЗУНР Петрушевича на Заході до коня геройського маршала Жукова на Сході – мудро і зі своєї позиції класово-адекватно «забуватимуть» Кармелюка. Зрештою, як мудро значив свого часу структуралісти, «витіснення», не-присутність у публічному дискурсі – то одна з найхарактеристичніших прикмет справжньої непідконтольності. У суті речі Кармелюк зі своїми «хлопцями» спромоглися на щось таке, що з погляду Систем робити не можна. Ніяк і ні за яких обставин. І навіть згадувати про це – небезпечно. Для них – небезпечно, отже для нас – не просто потрібно, а й життєво необхідно.



Короткий курс історії «Кармелюківщини»



У цієї людини було дивне, і навіть не зовсім українське ім’я – Севастіян. У метричній книзі села Головчинці Летичинського повіту на Поділлі, що належало пану Адаму Пігловському, під 27 днем лютого 1787 року записано: “Аз, ієрей Иоан Палей, парох Головчински храму Покрова Присвятие Богородици, окрестих и миром святим помазах младенца Севастяна от родителей законновенчанных Якима Кармалюка и жены его Елены”. У різних документах та судових актах, у поліцейських рапортах та секретних депешах його згодом писатимуть по-іншому: Августин, Устиян, Іустин. Проте народ назавжди вкарбував у своїй пам’яті одне, коротке і пружне наймення – Устим.

Так, ім’я він отримав романтичне, неначе з авантюрного роману (досить типова ситуація для тогочасного Поділля, на теренах якого сходилися багато етносів і конфесій: згадаймо славнозвісний роман Василя Земляка «Лебедина зграя» – там багато таких імен), проте долю свою Устим Кармелюк змушений був виборювати сам. Бо він народився кріпаком – людиною, що не мала жодних прав. І народився на Правобережній Україні, де кріпаччина була во стократ тяжчою, ніж де-інде в цілій Російській імперії. Після розподілів Польщі на цих землях Петербург уклав з тамтешньою аристократією своєрідний пакт, згідно з умовами якого магнатство мало демонструвати позірну лояльність імперії, у нагороду за що воно не лише зберігало, а й зміцнювало «модус» свого соціального панування. Протягом багатьох і багатьох десятиліть імперська бюрократія у жодний спосіб не цікавилася «домашньою справою», тобто ставленням дідичів до своїх підданих. Соціальний терор на Правобережжі сягав захмарних висот також і з огляду на яскраво виражену релігійну дискримінацію, бо увесь правлячий клас традиційно сповідував католицтво, натомість селяни – православ’я: симптоматично, що до початку польського повстання 1831-го р. російський уряд палець об палець не вдарив задля того, аби чимось допомогти тамтешнім «братам по вірі» («захист православних» був основним мотивом російського втручання в польську політику у др. пол. XVIII ст., натомість після розпаду Речі Посполитої та поділу українських земель між Росією та Австрією Катерина ІІ та її наступники про цю про проблему «напрочь» забули). На загал беручи, ситуація виглядає так: замість триденної на тиждень панщини, рекомендованої поміщикам указом Павла І, селяни Правобережної України працювали п’ять і більше днів; шляхтич мав право продати селянина, розлучивши його з родиною, віддати його в солдати, заслати до Сибіру, зрештою – зашмагати його на стайні до смерті. 1844 р. Микола Костомаров, який натоді працював вчителем в одній з гімназій Рівного (Волинь і Поділля – сусідні регіони, і ситуація там нічим не різнилася: до речі, в Рівному Костомаров першим записав народні пісні про Кармелюка), зауважив у листі до приятеля: «Я з жадібністю на кожному кроці розпитував про побут тутешнього народу (признаюсь, це мене більше цікавить тепер, ніж навіть народна поезія) і здобув жахливі відомості. Каторга краще була б для них! Не говорячи про те, що бідний руський селянин працює на поміщика замість вказаних трьох днів цілий тиждень… а собі в робочий час приділяють тільки свята… Поводження з ними [селянами – О.Х.] таке, що перевершує всякі уявлення про утиски і вкидає в дрож друга людства» Адам Пігловський, власний села Головчинці, до «друзів людства», вочевидь,не належав. Хоча і особливо осатанілим деспотом (як це часто зображувалось у художніх творах) він теж не був: заможний і хазяйновитий пан, Пігловський дбав про прибутковість свого господарства, а те, що селян за людей не вважав, так хто тоді їх ними вважав (Іван Франко в одній зі своїх праць аналізує мемуари польських шляхтичів про 20-40 рр. XIX ст. на українському Правобережжі: живучи серед селянського моря, їхні автори практично ніколи не згадували про селян і не називали їхні імена – то були просто речі, меблі, знаряддя праці, щось, нижче статусом за домашніх тварин, які все ж мали якісь прізвиська). З 1806 по 1811-й Кармалюк працює у Пігловського дворовим. Існує вперта легенда про те, що пан приставив його козачком до своїх синів, коли ті поїхали вчитися за кордон, де Кармелюк засвоїв манери, навчився французької мови (важко говорити про її правдивість, але те, що Кармелюк умів поводити себе у «вищому товаристві» – безсумнівно: збереглися поліцейські документи, які свідчать, що його бачили то в панському одязі з пишними бакенбардами, то в мундирі поліцейського чиновника, збереглися народні перекази, згідно з якими Кармелюк, отримавши вексель в одного багатого пана, потім приїздив до його боржника – звичайно, під виглядом заможного шляхтича – і забирав усі гроші). У цей же час він одружується, у нього народжується перший син Іван (згодом він буде заарештований по справі свого батька і помре у в’язниці). Проте ідилії в кріпацькому пеклі не бувають тривалими: 1812 р. пан Пігловський за якусь провину віддає Кармелюка в солдати. Зі службою «царю і отєчеству» Устиме не повелося – того ж року він тікає з війська разом з одним зі своїх найближчих побратимів Данилом Хроном і організовує повстанську ватагу. Одним з перших епізодів її вкрай цікавої історії було спалення ґуральні того самого пана Пігловського: то був навіть не «екс», і Кармелюк з цієї справи ніякого матеріального прибутку не мав, то був акт чистої соціальної відплати. Цікаво читати про, сказати б, підготовчий етап до цієї Кармелюкової «акції прямої дії» в документах Літинського нижнього земського суду від 29 березня 1822 р. – рядки пожовклого паперу кидають яскраве світло і на особистість Кармелюка, і на мотиви його поведінки… Виявляється, Кармелюк хотів спочатку спалити панську пасіку, але, прийшов туди, побачив двох старих дідів, яких пан лишив за сторожів. Ті почали слізно благати, аби пасіку він не палив. Далі – слово судовому документові: Кармелюк на прохання дідів «намерение свое оставил без действия, объявляя, «что да бы не сделать вас несчастными» [певна річ, Пігловський до нього б не дістався, а дідів би за збитки до смерті зашмагав – О.Х.] Однако требовал о сем помещику объявить, и о том, что будут еще спалені винокурня и ток за то, что его отдали в рекруты, и о сем тогда же донесено помещице». За деякий час Кармалюка арештовують, засуджують до покарання 500-ма шпіцрутенами (людина навіть сильної статури зазвичай витримувала не більше 400-т). Проте Кармалюк вижив, і його відправляють на військову службу до Криму. З дороги Кармалюк знову тікає, знову організовує хлопців, знову виявляє «озброєний інтерес» до майнового стану подільських поміщиків. Після другого арешту (ув’язнений у Літинській фортеці, піднімає там у грудні 1827-го бунт: у рапорті про цю події на ім’я подільського губернатора тюремники пишуть, що Кармелюк, «злобствуясь, сбил с себя оковы и приглашал прочих арестантов к возмущению» – для поліції в усі часи звичайним станом людини було і лишається перебування «в оковах», а той. хто і сам їх збиває, й інших до того підбурює – «злобний» нелюд) його засуджують до смертної кари, яку замінюють 25-ма ударами батогом, тавруванням та засланням до Іркутської губернії (по тому куди його тільки не засилатимуть, тож як «За Сибіром сонце сходить» він дізнався не з чужих розповідей). Звідти він вкотре тікає (пройшовши без документів близько 1500 верст: варто нагадати, що в Росії Миколи І кріпак без письмового дозволу пана не міг полишити свою місцину – тов. Сталін з його ідеєю «безпаспортних» колгоспників мав добрих учителів) і починається його безконечна епопея, в якій будуть втечі, переслідування, перевдягнені герої та панське золото, що переходило з дорогих камзолів до селянських свиток.

Десь початком 20-х рр. XIX ст. остаточно формується і базова структура кармелюківського руху як найпотужнішого чинника соціальної боротьби не лише на Правобережжі, а й у цілій Україні. Кармелюк запропонував і на практиці втілив справді інноваційну форму соціального спротиву, яка довела свою ефективність в умовах пануючого терору правлячого класу і повного контролю адміністрації та поміщиків над зброєю. Власне, форма ця була зумовлена специфікою конкретно—історичної ситуацієї: як відомо, домінуючою формою класової війни на Правобережжі у XVIII ст. була гайдамаччина – дії відносно невеликих і мобільних загонів, які, розширюючи «оперативний простір» своєї діяльності, з часом об’єднувалися у досить значні повстанські армії. Тоді розпочиналися т. зв. «гайдамацькі повстання» – під проводом сотника Верлана 1734 р., повстання 1750-го р. та славнозвісна Коліївщина 1768 р. У суті речі, усе це були спроби повторити Хмельниччину, яка століття тому знесла на Лівобережжі владу магнатів. Проте всі ці спроби послідовно зазнавали поразки, бо правлячий клас виявлявся незрівнянно краще зорганізованим (усі гайдамацькі виступи придушувалися скоординованими діями армій Речі Посполитої та Російської імперії), та й за рівнем суто військового оснащення загони Швачки, Неживого, Бондаренка не йшли у жодне порівняння з армією Кречетникова. Варто наголосити, що після поразки повстання Залізняка і Гонти і до виступу Кармелюка Правобережна Україна (Київщина, Поділля, Волинь) не знало потужних соціальних рухів: так, селяни мріяли про життя, кажучи за Шевченком, «без холопа і без пана», про «нове видання» Коліївщини або про якусь потужну силу зовнішнього характеру, яка прийде їм на допомогу (наприклад, російську владу: після приєднання Правобережжя до православної Росії багато хто з селян вірив, що тепер, нарешті, настане «благочестіє»), одначе протягом цілих півстоліття після Умані 1768-го шляхта панувала над селянами, не остерігаючись серйозного вибуху. Кармелюк першим безпомильним класовим інстинктом усвідомив: очікувати на потужний масовий виступ у цій ситуації – це шлях у нікуди, хоча б і з тієї причини, що протягом багатьох десятиліть кріпаки не мали досвіду бодай локальної перемоги і просто не здатні будуть так одразу масово піднятися. Система гноблення тут «скам’яніла», вона стала всеохопною настільки, що поміщиками навіть не було потреби вдаватися до зброї: механізм узвичаєного підкорення діяв ефективніше за пряму каральну експедицію. Сама думка про опір панові, тим більше – про те, що в поміщика, поліційнього урядовця чи солдата можна стріляти, видавалась тим, хто відробляв п’ятиденну панщину, суцільним божевіллям або шляхом до неминучого самогубства (характеристично, що українські фольклористи XIX ст., наприклад – Борис Познанський, зауважували, що народні пісні про героїв проти шляхетської боротьби – Нечая, Бондаренка, Швачку – найчастіше зберігалися в устах селян Правобережжя дуже сильно попсованими: за часів кріпаччини за одну таку пісню пан міг відправити на стайню або віддати в рекрути). Досвід опору селяни мали набути – але прийти він міг не відразу, і Кармелюк віднаходить геніальну у своїй дієвості соціальну технологію, суть якої полягала в залученні якомога більшої кількості повстанців до акцій соціальної відплати. Акцій обов’язково переможних, а не програшних, бо лише так люди з мозолями у безпосередньому своєму досвіді переконувалися: влада – не всесильна, не осяйна, не богоподібна, вона цілком земна і вразлива, на неї можна вплинути кулями, ножами і сокирами. Іншими словами, влада – не апріорна константа, а процес, у який можна втрутитись, змінити, виправити на нього на свою користь. Звичайно, Устим Якимович, розмірковуючи про життя десь на узліссі під розлогим дубом, навряд чи вдавався до таких ускладнених категорій філософського дискурсу. Він, як випливає з його дій і вчинків, міркував приблизно таким «наративом»… Пани вже зовсім людей у ярма повпрягали, тому страх і не дасть їм повстати одразу гуртом, аби перебити все панське кодло. Тому треба, аби якомога більше люду змогло дотягнутися до панської горлянки, зрозумівши, що панів, які над ними знущаються, можна і потрібно бити, бо поодинці шляхта теж слабка…

Те, що Кармелюк міркував «у цьому напрямі» і що усвідомлення ним соціальної боротьби як форми класової війни було чітким і виразним може підтвердити і джерельна база – хоча б і чудово задокументований у судових та поліцейських документах епізод, коли в червні 1827-го Кармелюка заарештовує в селі Кальна-Деражня (це Летичівський повіт на Поділлі) власник цього села поміщик Фелікс Янчевський (Кармелюка зрадив шляхтич Ольшевський, у домі якого отаман заночував: він не тільки виказав його Янчевському, а ще й, коли Кармелюк спав, намастив лоем курок його рушниці, аби той не зміг вистрілити). Але то – деталі, нам важливі не янчевські з ольшевськими, а Кармелюк. Отже, Янчевський зі своїми посіпаками ввалюється в хату і сподівається, що зараз же на допомогу йому прийдуть і зігнані з усього села кріпаки. Ті, одначе, стрімко впадають у стан когнітивного дисонансу: накази поміщика відверто саботують (судове начальство згодом напише, що свою допомогу Янчевському селяни «очень лениво делали»), проте і рятувати Кармелюка страх їм не дозволяє. Зрештою, після затятої боротьби, пан з челяддю зв’язують отамана. Далі – слово поліційним документам, у яких багато разів описується цей епізод (Кармелюком, до речі, цікавились на «найвищому рівні»: про його страву доповідали цесаревичу Костянтину Павловичу у Варшаву, а після загибелі Кармелюка у засідці, яку влаштував шляхтич Рудковський 10 жовтня 1835-го останній, як свідчить церковний літопис села Каричинці-Шляхові, де отамана і застрелили, «за убийство Кармелюка был лично вызван ко двору государя императора Николая Павловича, где имел личное свидание с императором и всемилостивейшее награжден золотым перстнем с императорской короной» – навіть убивць Пушкіна і Лермонтова імператор так не вітав): «Кармелюк при бытности многих людей говорил ему, Янчевскому, что он еще и за сим выйдет на волю и помстится на нем, Янчевском, а крестьянам, около него бывшим, говорил, чтобы не повиновались своим помещикам». Або ще: «Когда люди [панські посіпаки – О.Х] в’язали тех разбойников, то Кармелюк сказав [селянам, які ще не вирішили,боятися їм далі, чи ні – О.Х]: «Почему вы не вяжете их (то-есть помещиков) за то, что вас притесняют» (усі наведены тут цитати – із виданого Інститутом історії України у Києві 1948 р. збірника документів «Устим Кармелюк», у якому зібрані матеріали практично всіх його судових справ; принагідно хочу згадати ініціатора його виходу – чудового, але, на жаль, призабутого письменника, фольклориста та дослідника соціальної історії України Івана Єрофеїва).

Проте повернемося до суті Кармелюкової соціальної інновації: вона полягала у тому, що повстання ніколи не має закінчуватися – бо воно ніколи й не розпочинається, триваючи – з різною, зрозуміло, інтенсивністю – безперервно впродовж багатьох років. Збройний спротив набуває перманентного характеру, а домінуючою формою стає не бій з урядовими військами, не облога великого міста і не формальне звільнення якоїсь території від панування урядової адміністрації (що робили «колії», а до них – і Семен Палій), а перманентна експропріація. Чітко виокремлюються міліарне та цивільно-громадянське «крила» очолюваного Кармелюком руху. До керівного центру міліарного крила належало близько десяти людей – тут, звичайно, відбувалася постійна «ротація», бо хтось гинув, хтось потрапляв до лап поліції і. т.ін. Це були, сказати б, :професійні революціонери – давні соратники Кармелюка, люди, які пройшли не одну в’язницю, а дехто і з каторги чи від солдатчини не раз тікав. Їхні і імена не раз прикрашали сторінки судових справ: згадуваний вже Данило Хрон, Яків Струтинській (він дав сигнал до повстання кармелюківців у Кам’янецькій фортеці березнем 1823-го і загинув у бою: тоді, як писав подільський губернатор граф Грохольський у рапорті цесаревичу Костянтину Павловичу, повстанці «действуя нападением и отважною силою, досками от нар и кольями из дров при тюремном здании сложенных, захваченными, противу солдат из караульной на тревогу выбежавших, успели добраться по темноте ночи к замкнутым крепостным воротам и те, по чрезмерному их усилию и отваге… успели выломать и разбежаться»), Чорноморець, Яків Словінський, Петро Копчук. Вони перебули на нелегальному становищі – без документів (або з підробленими паперами), переховуючись у лісі чи по хатах людей, які їх підтримували. Цим колом ухвалювалися лише найзагальніші рішення стратегічного характеру – напади на великі поміщицькі маєтки, способи протидії поліційним облавам. Але головною ударною силою кармелюківського руху були місцеві осередки – звичайні мешканці того чи іншого села або містечка, які вели буденний спосіб життя, знаючи водночас, що залучені до повстанської мережі. Усі вони мали сховану зброю (вже саме володіння нею робило їх злочинцями в очах пана та влади); місцеві осередки здійснювали як самостійні акції, так і залучалися, за потреби, до загальної мобілізації. У день (найчастіше – ніч) «X», на яку була запланована експропріація, повстанці здійснювали швидкий озброєний напад на маєток, знищували охорону, якщо та чинила опір, ділили між селянами їхнім же потом і кров’ю оплачене майно – і зникали. Характерний приклад такого «ексу» зафіксовано в оповіщенні Летичевського земського суду від 23 серпня 1835 р. (треба зважати, що це був вже останній етап кармелюківського руху, коли для протидії йому були залучені всі наявні у тому регіоні сили поліції, армії та приватних озброєних груп самих поміщиків, коли 1833 р. для боротьби із загонами Кармелюка було створено т.зв. Галузинецьку комісію – тому у цьому випадку не всі повстанці змогли «відірватися» від переслідування): «Сего м-ца с 12-го на 13-е числа, ночью, злоумышленники, вооруженные в ружья, пики, пистоли и ножи, напав на посесоршу селения Красносьолки г-жу Поплинскую, ограбили ее с денег и вещей на обороте сего поясненных [подається список, кажучи словами з відомого радянського фільму, усього, що «нажито ннепосильным трудом» – О.Х.]; по принятым мерам часть сих злоумышленников, соучастников и их пристанодержателей, поймано и засажено в острог. Главнейший же сих злоумышленников начальник, известный преступник Юстин Кармелюк, с товарищем Андреем, прозвания неизвестным, при преследовании ушли и при поисках не пойманы».

Але яким би ефективним не було крило міліарне, адміністративний апарат дав би собі з ним раду, якби комбатанти Кармелюка не були зусібіч «оточені» дружньою «периферією» – кріпаками, казенними селянами, дрібними єврейськими ремісниками, навіть збіднілими шляхтичами, які, не беручи безпосередньої участі участі у бойових зіткненнях, надавали їм надзвичайно важливу матеріальну та логістичну підтримку. Імена їх зазвичай не потрапляли в поліційні документи, але ці люди переховували повстанців під час облав, у них зберігалися експропрійовані речі і, можливо, повстанська зброя, вони – це вже стосується містечкового єврейського населення Поділля – «збували» захоплені в маєтках цінності на нелегальному ринку і в такий спосіб поповнювали повстанську касу. В урядових документах їх узагальнено називали «укрывателями» («Самый опасный элемент – это укрыватели» – читаємо в одному з них), і боротьбі з ними приділялося першорядне значення. Звичайно, найчисельнішою і найактивнішою частиною цих «укрывателей» були подільські селяни: «Череменецкие крестьяне многие замешены в воровстве… делают новые злодеяния и соединяются с шайками преступников, а местное сельское управление им делает послабление и поноровку, укрывает в селе тогда, когда об отыскании оных везде делаются публикации, а они сидят на месте по домам, чем обманывается правительство [жах: «правительство», яке так дбає про цих «череменецких крестьян», не горе всьому людові «обманывается» – О.Х.]»; «получил я ныне уведомление от помещика оного повета г. генерал-майора кн. Соколинского, что в окрестностях гор. Бара до того усилилась шайка разбойников, что почти всякий день делают… нападения и грабительства, что с 26-го против 27-го числа прошедшего ноября месяца ночью означенные грабители ограбили и прибили посессора селения Комаровец, который хотя и требовал от тамошних крестьян для поимки их помощи, но ему в том отказали, ибо участвуя, по-видимому, с злодеями, дают им у себя пристанище»; «принять неусыпные меры и полную полицейскую заботливость осторожного обращения с низшим классом [«низший класс» – завжди, як граната: один необережний рух – і все вибухає – О.Х.]» – цей мотив «червоною ниткою» проходить через увесь комплекс урядових та адміністративних паперів, пов’язаних з Устимом Кармелюком. До того ж слід наголосити, що подільські селяни і тоді, і пізніше дуже чітко вирізняли кармелюківців від суто кримінальних грабіжників, яких в той час і на тій території було дуже багато (деталі про суто кримінальний аспект подільського соціуму 20-40-х рр. XIX ст. – в етнографічно-соціальних нарисах Анатоля Свидницького, автора першого в українській літературі соціального роману «Люборацькі»). Симптоматичними під цим оглядом є свідчення, які Іван Єрофіїв записав 1908 р. у районі Кам’янця від діда Григорія Риндика, який змалечку ще, пасучи вівці, зустрічав Кармелюка: «Був кремезний, дуже широкий у плечах. Голова стрижена «під макітру». Був прозорливець, розумів людей. А що був характерник, то це байки. Також байки, що його було забито гудзиком, освяченим в 12-ти церквах. Був «втікачем» (дезертиром), а не «ховшнем». «Ховшень» – так звали тих гайдамак, що не хотіли бути гайдамаками. Це паскудне слово. Після панщини на Поділлі, біля Ушиці, з’явилась ватага Лозинського, але це були розбійники, користолюбці. Кармелюк таким не був. Розбійники ті, що з розпусти та розкоші, а він за народ».

Масовий характер народної підтримки (цифри тут – справді вражаючі: протягом 25-річної – від 1813-го по 1835 р. – епопеї кармелюківського руху через його бойові загони пройшло близько 20 тисяч повстанців, якими було здійснено понад тисячу озброєних нападів на поміщицькі маєтки, судами за участь у експропріація було винесено 2700 вироків, кількість «укрывателей» взагалі не піддається підрахунку) змусив уряд Миколи І перейти від поліцейських операцій до повноцінної військової кампанії. Зворушливо читати виданий на прохання Подільського губернського правління наказ командувача Другої російської армії генерала Байкова (від 5 березня 1827 р.) розташованим на Поділлі військовим частинам, у якому перераховуються підрозділи, задіяні для боротьби з Кармалюком: по два батальйони Казанського і В’ятського полків (мали контролювати Хмільник, Лютичів, Зіньков, Дражню), 31 єгерський батальйон (відповідав за район Могильова) – такі документи сповнюють гордістю за рідну історію. Навіть і після загибелі Кармелюка його рух ще тривалий час продовжував боротьбу: чиновник з особливих доручень Візерський, який очолював Галузинецьку комісію, отримав спеціальні інструкції не припиняти її роботу до «повного заспокоєння» селянства, а подільські поміщики ще в 1840-му надсилали «привительству» відчайдушний сигнал “SOS”, благаючи захистити їх від повстанців. Зрозуміло, що логіка розгортання руху такої інтенсивності мусила поставити на порядок денний питання про певні організаційні його форми. Відповідь на нього не видаватиметься простою: з одного боку, кармелюківці не лишили по собі відозв, декларацій і статутів, з іншого – над багатьма дослідниками і досі тяжіє традиційне більшовицьке уявлення про те, що селяни просто не здатні бути повноцінними революційними бійцями,що вони воюють тільки за локальні інтереси свого села, що у зіткненні з регулярною армією обов’язково зазнають поразки, що організуватися вони здатні тільки під керівництвом міських робітників… Кармелюківський рух – наочне спростування цих догм: і регулярним силам вони успішно протистояли, і протягом кількох десятиліть успішно оперували на величезному терені Поділля, Волині Київщини, і організації своєї він просто не міг не мати. До речі, в офіційних документах організаційна природа руху виразно прочитується між рядками, досить лише скинути більшовицькі «окуляри» і адекватно поглянути на речі. Наприклад, на очних ставках Кармелюка з його товаришами він послідовно заявляв, що їх «никогда не видал, не знает, в сотовариществе с ними не бывал» (його побратими свідчили те ж саме стосовно нього) – безсумнівно, тут маємо справу зі спільно випрацюваною організаційною настановою (у XX ст. подібну стратегію поведінки бійців в ув’язненні реалізовували «Червоні бригади» та РАФ). Або ще один характеристичний епізод, зафіксований березнем 1627-го у поліційних документах зі слів їхнього інформатора, який випадково став свідком зустрічі Кармелюка його «хлопцями» у корчмі на Летичевському шляху: «вдруг, надъехав какой-то в виде полицейского служителя с колокольчиком неизвестный человек, и увидев воров, сказали им: «Здравствуйте, хлопцы» [як свідчать і судову акти, і фольклорний матеріал, Кармелюк завжди називав своїх товаришів «хлопцями», а вони його «батьком» – О.Х.], соскочил с повозки и на слова его «Ану, на боже», каждый из воров, посягнув в карман, вынесли нечто денег, отдали приехавшему… Означенный же полицейский служитель росту среднего, лицом бел, волос на голове и бакенбардах русых, одет в сюртуке с красным воротником и картуз с красным околышком». Ідеться тут про збір Кармелюком коштів на потреби повстанської каси після проведеного «хлопцями» – зрозуміло, на цей раз без його безпосередньої участі – успішного «ексу». Але для того, аби отаман в уніформі високого сину поліції міг роз’їжджати подільськими шляхами, необхідно, необхідно, аби функціонувала організаційна мережа таємних притулків (хати,самотні шинки і т. ін.), у яких би і Кармелюк, і повстанці могли переховуватися. Зберігати уніформу, зброю, експропрійовані кошти.

Але, звичайно, поза всією важливістю повстанської організації, «серцем» її був він – Устим Кармелюк, людина, яка ще за життя стала легендою. Романтична постать його оповита великою кількістю пісень і переказів (польський шляхетський історик-белетрист Юзеф Антоній Ролле, який у 80-х роках ХІХ століття написав першу більш-менш наукову розвідку про Кармалюка, зауважував, що за свого життя хлопський отаман «був предметом вечірніх бесід і в шляхетський вітальні, і в селянській хаті», та що «ім’я його було на вустах у всіх»), у яких, звичайно, траплялися і фантастичні вигадки, і перебільшення на кшталт розповідей про розрив-траву, яку мав при собі Кармелюк (проти неї безсилі будь-які кайдани) чи про човника, якого він малював на стіні тюремної камери і випливав ним на волю, але було там і багато правдивого – в історіях про те, як отаман, насміхаючись над своїми переслідувачами, сам брав участь в облавах «на Кармелюка», як, перевдягнувшись офіцером, визволяв своїх товаришів з в’язниці. Дещо додають до його характеристики судові папери (хоча заарештований Кармалюк на слідстві розповідав про що завгодно, тільки не про реальні обставини своїх справ) – принаймні, вони дають відчути ті страх, ненависть і мимовільну повагу, яку викликав він у пануючого класу. Найбільше під цим оглядом вражає фрагмент з повідомлення в журналі Летичевського земського суду, у якому йдеться про вбивство Кармелюка – цей текст звучить урочисто, як анафема Стеньке Разіну: «Сим образом кончил жизнь свою славный злодеяниями Кармелюк, наказанный три раза шпицрутеном и три раза кнутом, сколько же раз бежавший из каторжной работы, непокоивший многие годы здешнюю округу, имевший чрезвычайные и даже неимоверные почти связи, сделавшийся, сказать можно, водрузителем всего зла и сим ввергнувший многих простолюдинов в пагубу и в самое даже суеверие всеобщее о его силах и могуществе мнение».

Що ж до реальної постаті Устима Якимовича Кармелюка, то найближчим до історичної правди, звичайно, будуть не сухі рядки мертвих судових протоколів, а фольклорно-поетичний образ Кармелюка: виразно зберігається там вивільнений з-під контролю влади соціальний досвід воюючого народу. Та ще свідчить за правдивого Кармелюка знаменита картина Тропініна «Портрет українця середнього віку»: Василь Андрійович написав її 1818-го, коли, супроводжуючи графа Іраклія Моркова, відвідав Кам’янець, де мав змогу бачитися з ув’язненим у фортеці отаманом. Картина Тропініна оповита якимось особливою повагою художника до свого героя, до його гідності і мужнього вибору – може, тому, що Кармелюк і між тюремними стінами лишався вільним, а Тропінін у той час був кріпаком. Власністю свого господаря – графа Моркова, який милостиво відпустив його на волю тільки коли коли знаменитому художнику виповнилось 47. До речі, того ж року, що і портрет Кармелюка, Тропінін пише «Портрет сина Аркадія» – одну з найтепліших і найліричніших своїх робіт. Мати Аркадія була вільною селянкою, але згідно із законами Російської імперії, дитина, народжена у шлюбі з кріпаком, сама мала стати кріпаком (не позбавляти ж, справді, поміщиків права на законну власність). Усе життя мріяв Тропінін побачити свого сина вільним, і вже отримавши «відпускну» і ставши знаменитим художником, автором портретів Брюллова, Пушкіна, Айвазовського, вчителем і наставником талановитої молоді мріяв про це. Та так і не судилося мрії його збутися: помер Тропінін у 1857-у, ще до скасування кріпацтва, помер, усвідомлюючи, що його син – власність інших людей…

Але повернемось до історичного Кармелюка. Загал, найчастіше, знає про нього з пісні «За Сибіром сонце сходить», яка належить все ж не Кармелюку, а прихильному до нашого народу польському поетові «української школи» Тимкові Падурі. Створена по живих слідах Кармелюкових діянь, вона багато в чому правдива. Взяти, хоча б слова «Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю» – звичайно, їх не можна сприймати буквально, бо на війні, як на війні, і вбивати Кар малу та його хлопцям доводилося, але правдою є також і те, що що зброю він застосовував у найбільш крайніх ситуаціях. Навіть багатьох лютих панів він спочатку попереджав, а вже потім – діяв: за народними переказами, він приходив до них, називався власним іменем і звертався приблизно з такою промовою: «Облиш людей, не муч, не спасешся! Як я тебе, гнилозубого, схочу знищити, так ти хоч у мур замуруйся, а я тебе знайду». І в більшості випадків – допомагало, бо добре слово і пістолет…

Підтверджуються історичними джерелами також інші його слова з цієї ж пісні: «Візьму гроші в багатого, убогому даю»: навіть на вершині слави Кармалюк особисто лишався бідною людиною – на власне прожиття він заробляв шевським ремеслом, а серед його речей, знайдених після загибелі, був і мішечок із цвяхами для ремонту чобіт. Траплялися випадки, що під час арешту у Кармелюка знаходили настільки мізерну суму грошей, що її заледве вистачало на те, аби сплатити вартість викуваних для нього кайданів. Теж прикметна деталь: під час його арешту в червні 1827-го пан Янчевський (це той, якому селяни відмовлялися допомагати і за доносом якого проти них потім ціле слідство організували: Кармелюк впродовж багатьох років мріяв віддячити «його панській милості» – невипадково ж «Подольская уголовная палата» з тривогою оповіщала всіх у серпні 1832-го, що «посланный в недавнем времени в каторжную работу преступник Кармелюк бежал и находится в здешних сторонах, прибирает к себе людей для отмщения Янчевскому за поимку его в 1827 году и уже оных имеет более десяти человек») сподівався, окрім іншого, суттєво поліпшити також і свій матеріальний стан, розраховуючи, що знаменитий розбійник обов’язково тягає при собі торбу із золотими червінцями – але спіймав облизня. Знову слово поліційному документові: «После того расспрашивал г. Янчевский где же вещи, что они награбили, и деньги, и на сие Кармелюк отвечал, что вещей никаких нет, а имел семь рублей серебром, то и те отдал какому-то построченному им бедному человеку». Тож Кармелюк з гграбунку не жив, з грабунку жили виключно пани. Досі теж живуть.

…Насамкінець – ще одна, певно, найважливіша особливість очолюваного Кармелюком соціального руху. Це може видаватися дивовижею і для тієї епохи (перша третина XIX ст. – час, коли в Англії ще навіть чартистський рух не розпочався, а в Україні цвинтарна тиша покріпаченого селянського моря лише вряди-годи порушувалася глухими чутками про «сина Гонти», який десь готує нову Коліївщину), і для того терену (Поділля з його строкатим етнічним складом – українці, поляки, євреї, із задавненою конфесійною ворожнечею православних, римо-католиків, старообрядців), проте історичний персонаж з повним іменем Устим Якимович Кармелюк виявився єдиним, хто безпомильним соціальним інстинктом усвідомив: не щось інше, а саме майнова нерівність – корінь усього лиха (цікаво, що Марко Вовчок, яка за порадою Шевченка вперше в українській літературі звернулася до образу Кармелюка, написавши відому повість-казку, 1871-го, тобто через 36 років після загибелі отамана, була оштрафована петербурзьким судом «за схвалення такого способу дій, який суперечить встановленим у нас засадам власності»).

Так, Кармелюк забирав майно у заможних євреїв («Прийде нічка темненькая,/ Треба спогадати,/ Треба їсти, треба пити /Нігде ж його взяти //Знаю жида багатого / Бородою маше /Як позволю своїм хлопцям / То все буде наше»,­ – співається в записаній Степаном Руданським народній пісні). Але забирав його разом з Лейбою Кігманом, Менделем Гонталем та Ароном Віняром, які перебували в його загоні; він нападав на маєтки польських дідичів (бо всі великі землевласники на Правобережжі тоді були поляками) – і одну з «явок» своїх мав у домі Олександра-Станіслава Вітвіцького, який потім по всіх поліційних протоколах вперто свідчив, що Кармелюк «в доме его никогда не бывал, сообщения никакого не имел». Проте найбільше серед «кармелюківців» було покріпачених українських селян, на шиї у яких сиділи і польський пан, і єврейський лихвар, і свій «рідний» український глитай. У ланцюзі соціальної експлуатації він опинився до селянина найближчим – саме тому Кармелюк і розпочав зі «своїх». Перші «екси», які втікачі з царського війська Кармелюк та Данило Хрон здійснили у 1813 році, на самих початках селянської війни на Поділлі, були нападами на глитаїв села Дубового – Федора Шевчука та Івана Сала. Син останнього згодом свідчив поліції, що їхньою родиною «понесено убытку в худобе и других вещах на тысячу четыреста золотых» – такою величезною сумою міг оперувати далеко не кожен гоноровий польський пан. І перед ваготою цього факту пощезають, ніби паморозь на весняному сонці, фальшиві мітологеми про «єдину загальнонаціональну родину», про те, що «всі ми – брати українці, і в нас усіх спільні інтереси»… Бо коли в одного майна на тисячу чотириста золотих, а іншому на обід і сухого хліба не вистачає, то хтось тут – братом, а хтось – катом. Так було в добу Кармелюка, і в наші часи все лишилося так само.

Натомість «власники» України (і це стосується усіх їхніх фракцій – від решток «регіоналів» до «Народного фронту» з «Батьківщиною») з дорогою душею погодяться визнати точкою відліку соціальної парадигми будь-який геополітичний, релігійний, етнічний, культурно-світоглядний, регіональний антагонізм, але тільки не класову боротьбу. З якої Кармалюк свій шлях в історію розпочинав у 1813-му і якою його завершив у 1835-му, коли загинув, готуючи напад на поміщицьку економію. Він перетворив свій край на нашу Сьєра-Маестра XIX віку, на позбавлений «сторонніх домішок» простір чистої класової боротьби, дискурсивне поле, у якому не лишається місця для жодного іншого конфлікту, окрім станового.



Кармелюківська армія національного визволення



– за аналогією зі знаною всім мексиканською, очолюваною субкоманданте Маркосом. Або «Революційний Рух Устима Кармелюка» – якщо згадати Перу за диктатури Фухіморі у 96-му і знамените захоплення посольства Японії в Лімі… Усі ці алюзії виникають неминуче, змушуючи замислитись над питанням: як і в який спосіб Кармелюк може бути актуалізованим в сучасну епоху пізнього капіталізму? Актуалізований не як ярмаркові декорації (на гадку спадає т.зв. «відродження українського козацтва» поч. 90-х – з довжелезними шликами і хвацькими вусами: боси там у переважній більшості зробили успішну бізнесову або адміністративну кар’єру, натомість низовий актив потихеньку спився), а як дієвий механізм позиціонування в класовій боротьбі. Відповідь на це питання неможлива без адекватного розуміння соціо-історичної природи цього руху, і тут знову на заваді нам будуть впаяні у свідомість більшовицькі матриці. Бо в офіційному радянському дискурсі Кармелюк шанувався, але по-особливому – як один з керівників антифеодальної боротьби, і не більше: «батько» і його «хлопці» в історіографічних схемах лишалися десь на периферії, будучи явищами значно менш важливими, ніж відповідні їм у часі декабристи чи Липнева 1830-го р. революція у Франції. Характерно, що у канонізованих ленінських «трьох этапах освободительного движения» – дворянському, різночинському та пролетарському – для Кармелюківського руху місця зовсім не лишалося; вочевидь, більшовики з їхнім засадними упередженням до селянства навіть не зараховували його до революційної традиції… І це при тому, що він, триваючи більше, ніж чверть сторіччя, охопив величезну територію, пробудив від соціальної летаргії величезну кількість людей, що він, зрештою, залишив по собі тривку історичну пам’ять (чи хоч один фольклорист записав з народних вуст бодай одну пісню про декабристів? а скільки їх про Кармелюка записано?)… Натомість ми знову будемо чути про стихійний характер селянських протестів, про те, що програми там не було, що вони завжди приречені на поразку і т. ін.

Бо давно слід поглянути на цей історичний феномен таким, яким він був насправді, а не яким його «рихтують», аби втиснути в уже готові схеми. Кармелюківський соціальний рух був революцією. Революцією базового рівня, яка у дійсності, а не на словах змінювала структуру суспільних відносин: зрештою, те, що десятки тисяч людей на кілька десятиліть вийшли з-під контролю влади, те, що вони «перевернули» усі попередні основи свого існування, що у них з’явилися інші поведінкові реакції, інший тип соціальної комунікації, базований не на страху, а на довірі, бо у такій тривалій визвольній війні народ не може не перевиховати сам себе – це як, зміна суспільної структури чи ні? Так, ця революція виявилась з об’єктивних причин незавершеною, як незавершеною були революції, що їх очолювали Еміліано Сапата і Нестор Махно, але, гадаю, краще вже «програти» так, як Кармелюк, Сапата і Махно, ніж «виграти» так, як Ленін, який ще у 18-му, за словами Марії Спірідонової, замість вільної гри народних сил почав усюди ставити приставів від Комуністичної партії. Проте навіть і такою, незавершеною, ця революція встигла зробити неймовірно багато: вона подолала нездоланний для революцій якобінського типу розрив між авангардом та масами, між політичним та військовим аспектами боротьби (свідомі та систематичні експропріації – що може бути більш політичним?) і головне – через ідею всезагального озброєння повстанців подолала протиріччя між народом та зброєю, яке завжди було і лишатиметься базовим для будь-якого експлуататорського соціуму. Власне, повстанці Кармелюка на практиці зреалізували соціал-революційне гасло «Боротьбою здобудеш ти право свое». Так, право в їхній революції належало тому, хто бореться, і кожен міг обрати для себе боротьбу і право чи рабство і покору.

Це може видаватися дивовижним, але за двісті років від початку Кармелюкової епопеї концепти і дискурсивні практики цього руху виявляються навдивовиж актуальними. Так, змінився спосіб виробництва, змінилася техніка та й взагалі історичні декорації, бо люди тепер стріляють вже не з рушниць і пістолів, а з підствольних гранатометів та систем залпового вогню «Град», проте потреба розгортання і логічного завершення революції базового рівня, революції, в якій у тій чи іншій формі братиме участь кожен, хто належить до трудового народу, революції, яка змінить не «владу», понавикавши туди нових паразитів, а соціальний простір конкретного людського існування, виявляється ще більш нагальною І поразка Майдану (звичайно, усі ми працюємо на те, аби ця поразка була тимчасовою, але нині після Іловайська, Мінських угод та виборів імені Порошенка та «Опозиционного блока» треба визнати самоочевидне: Майдан їм поки – поки!– вдалося приборкати) зумовлена насамперед тим, що йому цю базову революцію розгорнути по-справжньому так і не вдалося Бо Система, зрештою, проковтне собі і потрощені меблі в облдержадміністраціях, і навіть побиту пику штатного клоуна Шуфрича, але коли Сашко Білий спробував бодай трохи вдатися до того, чим займався Кармелюк (прийшов зі зброєю до реального прокурора, аби змусити того вирішити на користь людей реальну проблему), він зразу ж отримав кулю. І вбивство це радісно схвалили як імперіалісти в Кремлі, так і державники-патріоти в українському уряді. А далі все покотилося, і маємо ми бюрократично-генеральську АТО, а не всезагальне озброєння по-кармелюківськи і народну війну, і маємо люстрацію, а не експропріацію. Ні, люстрації теж не маємо, бо з якого це дива правлячий клас має іти на такі жертви?

…Починаючи з 90-х років XIX ст. у львівському часописі «Зоря» друкувалися записані одним фольклористом прецікаві свідчення старих подільських дідів, які ще пам’ятали за ту опоетизовану згодом у піснях і переказах герілью: «Питають одного селянина: а в цих Медоборських горах ховався Кармелюк? – «Він не ховався. А навіщо ж йому було ховатися, коли він був Кармелюк».



Олександр Хоменко

Почему Саакашвили не спасет Украину либеральными идеями
Сергей Удовик, для "Хвилі"




Проведение масштабного антикоррупционного форума вызвало большой интерес среди политически и социально активных киевлян. От этого распиаренного по всем правилам массового и дорогостоящего мероприятия многие ожидали новых месседжей и новых стратегий трансформации страны. Полагали, здесь будет осуществлен коллективный мозговой штурм и проведена работа с различными панелями экспертов.

Тема борьбы с коррупцией традиционна для Украины. Кравчук реанимировал знаменитую дореволюционную украинскую коррупцию (при Советах она существовала только на бытовом уровне). Уже Кучма в борьбе с Кравчуком эффективно использовал тему борьбы с коррупцией. 19 октября 1994 г. Леонид Кучма выступил с докладом «Путем радикальных рыночных реформ», где обещал направить усилия на борьбу «с коррупцией и экономическими преступлениями». Однако украинская коррупция жила по своим законам и вызвала движение «Украина без Кучмы».

На волне борьбы с коррупцией взошла звезда Тимошенко, а затем этой испытанной темой воспользовался Ющенко и стал президентом. Борьба Ющенко с Тимошенко за звание главного антикоррупционера страны привела к дальнейшему росту коррупции, что и помогло победить на президентских выборах Януковичу. Янукович реально начал бороться с олигархической коррупцией, но только той, которая не входила в сферу интересов его семьи. Однако создать единую вертикально интегрированную коррупционную бизнес-структуру ему помешала очередная революция, в которой обиженные Януковичем олигархи выступили единым фронтом против борца с коррупцией и новоявленного олигарха Януковича.

Очередные парламентские и президентские выборы после Революции достоинства опять проходили под знаменем борьбы с коррупцией, а она, почувствовав Свободу, расцвела пышным цветом. Два года такого «цветения» обрушили экономику страны так, как не могли мечтать даже злостные враги.

В ожидании новой смены власти тема «Борьба с коррупцией» обрела новое дыхание, и мы увидели это в ремейке «Антикоррупционный форум». В кулуарах звучали решительные требования смещения новых коррупционеров – премьер-министра Яценюка, министра юстиции П. Петренко, главу Комитета по вопросам национальной безопасности и обороны С. Пашинского.

На раздаваемых значках гордо звучал девиз – «Український РУХ за очищення». Здесь мы снова увидели любимый в Украине ремейк на тему канувшего в Лету «Українського РУХу за перебудову» и уже затихшего «РУХу за реформи». К сожалению, мы можем констатировать, что для либерального движения пиарщики новой кампании отличились скудомыслием и крепкой связанностью с архаической аграрной Украиной.

Форум начался с пения гимна Украины и выступления Русланы Лыжичко. Она жаловалась, что «попала» в Раду, в смысле «попала в халепу», и как она там мучилась, пытаясь провести законы по экологии и охране авторского права. Однако Руслана не призналась в своей двойной безответственности – когда она пошла в Верховную Раду и когда сбежала оттуда, не выполнив взятых перед избирателями обязательств. А в это время в зале сидела целая группа аутсайдеров избирательных кампаний – А. Гриценко, А. Кармазин, Н. Катеринчук и другие. Они явно были не против снова попасть в Раду, где им предстоит мучиться в борьбе за благо народа.

Фактически форум превратился в кампанию по подготовке к созданию новой партии. В этом ничего не было зазорного, если бы в Украине наконец-то появилась либеральная идеологическая партия, которая была бы созвучна либеральным ценностям США и Западной Европы и сконцентрировала бы вокруг себя либеральную молодежь Украины.

В реальности мы увидели создание очередного движения лидерского типа на основе политического кружка, сформировавшегося вокруг Савика Шустера и его программы, и команды Михаила Саакашвили. Те же лица «Свободы слова», – те же унылые речи об одном и том же на протяжении многих лет.

Эту типичную для традиционной архаической Украины говорильню оживило выступление Михаила Саакашвили. Наблюдая Саакашвили вблизи, можно без сомнения утверждать – он великолепный оратор. Мастерски овладел большой аудиторией, прекрасно держал ритмику, воодушевлял и убедительно угрожал врагам-коррупционерам. В отличие от Ющенко, который предпочитал пасторские проповеди, Саакашвили отлично владел материалом, мягко шутил и великолепно дирижировал вниманием зала. Его афористические тезисы вызывали восторг:

— «Экономика Украины не совместима с жизнью людей» (бурные аплодисменты);

— «Так плохо, как сейчас, не было ни при Кучме, ни при Оранжевых, ни при Януковиче» (бурные аплодисменты);

— «Никто не боится ни Беню, ни Сеню» (бурные аплодисменты).

Он привел трагические факты – только у двух стран мира сегодня ВВП меньше, чем в 1991 г. – у Зимбабве (бывшей Южной Родезии) и в Украине. Делегаты опечалились. Не любит наше население плохих новостей и вестников плохих новостей. Ведь Украина – колыбель мировой цивилизации (как, возможно, и Зимбабве).

Однако Михаил Саакашвили блестяще решает такие сравнения в свою пользу. Он стал с присущим грузинам мягким акцентом расхваливать украинский народ – самый умный, самый красивый и самый трудолюбивый в мире. Делегаты засветились от счастья. Несомненно, украинская земледельческая нация фемининна, поэтому выбирает сердцем, а любит ушами.

Горящие глаза харизматического Саакашвили передали огонь веры в светлое будущее делегатам и зажгли их сердца, да так, что после окончания выступления четверо бодигардов еле сдерживали желающих прикоснуться к Саакашвили, точно как после концерта суперзвезды.

Политическая задача определена. В Украине появился новый харизматический лидер, который поведет паству на новый штурм политического Олимпа под аккомпанемент антикоррупционных лозунгов. Местные лидеры исчерпали себя, вспомнилась «Повесть временных лет» – «и призвали славяне варягов» – Саакашвили и Шустера.

После форума один из делегатов с восхищением передавал по телефону аллюзию Саакашвили, что форум проводился во время Зимнего солнцестояние, и теперь солнце будет расти и освещать путь новому движению. Зимнее солнцестояние являлось поворотным событием у архаических народов, которые рост Солнца связывали с рождением богов (включая и Христа). Кто бы мог подумать, что эта архаика так близка нашему человеку XXI века.

Все в этой истории было бы хорошо, если бы не грустный факт – не готовы украинцы к идеологическим партиям, обожают они партии персонифицированные, лидерские. Ждут они Проводника или Вождя – красивого, справедливого и велеречивого. Это говорит об их инфантильности, нежелании возмужать и брать ответственность на себя. Более того, критически подходить к оценке событий и рефлексировать.

Банальный пример – если украинцы такие умные и трудолюбивые, то почему они оказались в компании с Зимбабве? Конечно, ответ лежит на поверхности – потому что виноват Злой Путин и Коррупционеры. А то, что для Западного мира Украина и Коррупция уже давно стали словами синонимами – признавать не хотят. И новый политический проект, который бы заявил, что архаический проект XIX века под названием «Украина» нуждается не в замене прогнивших кирпичей, декоративном антикоррупционном ремонте и покраске фасада в желто-голубой цвет, а в коренном сломе и строительстве нового либерального проекта, обречен на провал. Подавляющее население Украины готово погибать с тонущим кораблем, но ни в коем случае не отказаться от милых сердцу аграрных мифов. Ведь Украина вышла из села, но село не вышло из Украины.

Поэтому можно только посочувствовать неимоверным усилиям американцев, которые через НПО финансируют внедрение в ткань Украины либеральные ценности, но сами же разрушают свои усилия, активно поддерживая архаический проект «Украина», укорененный в традиционную аграрную культуру. И не удивительно, что на форуме как откровение произносили Благую Весть от вице-президента США Байдена о необходимости бороться с Коррупцией. Однако как показывает история Украины, борьба с коррупцией приводит к ее росту, ибо без коррупции не будет и Украины.

Три сценарія найближчого майбутнього України
Юрій Кривенко, для "Хвилі"
[spoiler][/spoiler]

2016 рік буде неймовірно цікавим. Хоча б тому, що в ньому, вже майже напевно, відбудеться більшість тих подій, які мали відбутися ще в 2014-15 роках. Але так вже сталося, що наші західні партнери трішки завадили цьому, відтермінувавши даний процес, щоб ми могли певною мірою стабілізувати політичну та економічну ситуації в країні, самоорганізуватися, підготуватися, і паралельно створити власну більш-менш боєздатну армію.

Що мало статися?

Мав відбутися повний крах теперішньої системи управління країною спровокований повним крахом економіки та глибокою фундаментальною політичною кризою.

Крах системи не відбувся, бо економіку підтримало міжнародне товариство вливши в неї декілька мільярдів доларів кредитів та «допомог», а політичну ситуацію стабілізували шляхом збереження старих правил гри та старих персон в системі.

Чому це тимчасово, і все ще попереду?

Тим процесам, які зараз відбуваються з нашою країною і нашим суспільством не можна запобігти. Крах теперішньої системи і поступове її переформатування буде, бо воно має відбутися! Це еволюційний та історичний процес, і він є невідворотнім, так як теперішня система є просто нежиттєздатною. Країна або зміниться, або розвалиться. Питання лише в тому, як і коли відбуватимуться ці зміни.

І тут є всього три варіанти:

1. Коли реформи замінять замороженням ситуації, і ми підемо шляхом Росії (тотальна консервація ситуації, і відмова від змін та прогресу), що рано чи пізно обов’язково призведе до повторення кризи, але вже в ще більших масштабах, що може призвести вже до краху не просто системи, а й всієї країни. Тобто процес просто відтермінується.

2. Шлях Румунії (найбільш ймовірний в теперішніх умовах), коли реформи йдуть, але дуже і дуже повільно, бо «еліти» не бажають і не можуть змінювати існуючу систему, але поступово роблять це через постійний тиск Заходу та суспільства.

3. Це шлях повної реорганізація країни шляхом проведення швидких кардинальних, але дуже болісних реформ.

Перший варіант розвитку подій в Україні зараз неможливий, так як для замороження ситуації в нас немає ні потрібних ресурсів, ні достатньо сильних політичних гравців здатних на це.

Третій варіант, в короткостроковій перспективі, також неможливий, бо країна не має ні зрілого громадянського суспільства, яке б могло примусити політиків піти цим шляхом, ні прийнятних політичних сил, які б могли очолити та реалізувати його.

Залишається другий варіант, і всі події останніх двох років говорять про те, що зараз ми йдемо саме ним.

Чому крах системи майже невідворотній?

Проблема в тому, що наші сьогоднішні «еліти» досі не визначилися з правилами гри і постійно воюють між собою, послаблюючи, і так вкрай слабку, державну систему, яка вже майже не має ніякого запасу міцності. Це загрожує нам ситуацією, коли «еліти», а якщо бути точним, то фінансово-промислові клани, будуть воювати між собою доти, доки їх не спинить повна втрата контролю над ситуацією і над країною загалом. І вже тоді вони або підуть на певний консенсус із суспільством, сформують загальні більш-менш чіткі правила гри, і ми продовжимо свій шлях описаний в другому варіанті, або їхня війна знищить їх самих і відповідно всю стару систему управління країною, що загрожує повним її крахом в гіршому випадку, і заміною старих еліт новими альтернативними елітами, в кращому випадку. Тоді сценарій подальшого розвитку країни буде залежати безпосередньо від того, якими саме будуть ці нові еліти…

Є ще звісно варіант, коли боротьба кланів закінчиться перемогою одного чи декількох з них ще до того як контроль над країною буде втрачено, але він ніяк не змінює подальший розвиток подій, так як в результаті «переможець» буде вимушений, або йти на певний консенсус із суспільством задля напрацювання нових правил гри і реалізації другого варіанту, або на заморозку ситуації, що з часом обов’язково запустить всі вище описані процеси заново.

Сами себе правоохранители: граждане берутся за оружие для защиты собственности
16:3529.12.2015 (обновлено: 16:37 29.12.2015)1270201
Украинцы столкнулись с очередной проблемой: как уберечь себя и свое имущество, когда на правоохранительные органы полагаться не приходиться. Граждане уже начали вершить самосуд и организовывать самооборону.

Дарья Егорова, РИА Новости Украина

В любом регионе страны о спокойной жизни уже можно забыть – преступность разбушевалась не на шутку. Так, в Херсонской области в Каланчакском районе люди в форме с нашивками "Айдар" и оружием вот уже два месяца грабят и калечат местных жителей – бизнесменов и простых граждан. Отбирают автомобили, угрожают расправой не только жителям, но и полицейским.

Местные жители, дабы сохранить свое добро, на фоне бездействия полиции собираются создавать отряды самообороны и с оружием в руках отстаивать свое имущество.

В то же время, в отличие от городов, самыми незащищенными остаются сельские жители, в дома которых вламываются грабители и воры – и днем, и ночью. Полиция же реагирует только постфактум.

Держи вора!

В эти выходные в селе Красиловка Броварского района местные жители сообща задержали домушника, который обворовал несколько жилых домов и угрожал взорвать гранату. Чтобы нейтрализовать вора, местным самообороновцам пришлось стрелять.

С недавних пор кражи имущества в Красиловке стали обыденным делом. Но если раньше воры лезли в жилища, в основном, под покровом ночи, то в последнее время заметно обнаглели и забирались в дома даже средь бела дня.

А так как далеко не каждый мог дать отпор непрошенным гостям, местные жители организовали общественное формирование по охране правопорядка, куда вошли преимущественно охотники. И, как оказалось, это дало результат.

Недавний случай: днем в один из домов забрался вор. Хозяин это увидел, позвонил самообороновцам. Те, тут же схватив ружья, выехали по адресу.

Мужчины застали вора на месте преступления. Тот начал убегать. Когда мужики его догнали и прижали к стенке, вытащил гранату и угрожал ее взорвать, если они подойдут к нему. Один из мужиков выстрелил из охотничьего ружья в воздух, но на вора это особого впечатления не произвело.

Следующий выстрел пришелся злоумышленнику в ноги.

Раненому вызвали медпомощь и передали его в руки полиции. Следственно-оперативная группа полиции, выехавшая на место, выяснила, что пострадавший – 35-летний житель Черновицкой области. Мужчина промышлял кражами. В рюкзаке у задержанного обнаружили чужие вещи, которые он похитил из двух других домов.


Открыто три уголовных производства. Два – против вора за кражу и нарушение неприкосновенности жилища и одно – против стрелявшего, за умышленное средней тяжести телесное повреждение. Местные жители надеются, что их земляка, охранявшего их от преступника, не будут судить строго, и готовы выступить на в его защиту.

В связи с участившимися кражами и ограблениями в селах Киевщины люди стали объединять свои силы для борьбы с преступностью. В случае необходимости способны взяться за оружие, даже несмотря на то, что уголовную ответственность за превышение мер допустимой самообороны никто не отменял.

Сам судья и палач

Не менее печальная история произошла в Павлограде Днепропетровской области, где местный житель сам наказал своих обидчиков – без суда и следствия.

Вечером 26 декабря два подвыпивших молодых человека у магазина пристали к прохожему: избили вдвоем 39-летнего мужчину и забрали у него мобильный телефон.

Мужчина пришел домой, достал охотничье ружье и пошел искать обидчиков. Те далеко не ушли. Видимо, не рассчитывали на подобное возвращение. Охотник выстрелил в упор, забрал свои вещи и ушел домой.

Раненым вызвали "скорую" случайные прохожие. От полученных ран 25-летний молодой человек умер в больнице, а другой – в тяжелом состоянии в реанимации.

Стрелка арестовали лишь на следующий день – ему придется отвечать за умышленное убийство.

Зачем нужна такая полиция?

А ведь еще недавно каждый случай защиты собственности владельцем буквально порицался. К примеру, когда охранник частного имения под Киевом выстрелил из дробовика по детям, забравшимся на мостик возле дома, чтобы понырять.



А количество стычек между рыбаками и охранниками арендованных прудов даже сложно сосчитать.

Все, что остается делать гражданам, так это защищать свое имущество – кто как может. Ведь если правоохранители не могут остановить преступность, отпор придется давать самим украинцам, даже несмотря на риск попасть в тюрьму.

Это – реалии нашего времени.

"То, что людям приходится создавать группы самообороны, демонстрирует негативные последствия, которые наступят в случае вступления в силу изменений в Конституцию, что касается децентрализации власти и местных громад. Произошедшее под Броварами (где "самооборона" поймала вора – Ред.) показывает, что Украина готова разделиться на десятки мини-государств, потому что государство Украина и правительство не выполняет возложенных на них гражданами обязательства. И это касается, прежде всего, защиты частной собственности и жизни граждан. Люди, разуверившись в дееспособности власти, начинают защищать себя сами", – считает адвокат Ростислав Кравец.


"Зарплату полицейских отдавать местным общинам"

Согласно законодательству Украины, за превышение пределов самообороны можно попасть за решетку, и уменьшать степень наказания за это не стоит, считает юрист. Потому что законы, принимаемые сейчас Верховной Радой, носят только популистский характер – они не просчитывают последствий.

"За то, что люди вынуждены, не дожидаясь приезда полиции, самостоятельно задерживать злоумышленника, отбивать свое имущество и так далее, надо спрашивать с руководства милиции – не с участкового или опера. И привлекать к ответственности, но не уволить или перевести на другую, более оплачиваемую и высокую должность, как у нас заведено. Если местная полиция не работает, должен отвечать гражданин Аваков, как руководитель ведомства, которое он довел до ручки, и не несет ответственности за то, что происходит в стране", – говорит Кравец.

Защищать общественный порядок должна полиция, а не местные общины. Если им передавать эти функции, значит, им, а не полицейским, нужно платить зарплату из бюджета, подчеркивает юрист.

Ну а пока в стране творится бардак, ничего другого, кроме как брать в руки оружие и отбиваться от криминалитета, делать не приходится.

http://worldcrisis.ru/crisis/2181041

Юрий Романенко: Почему украинское государство уже является фантомом
Юрий Романенко, "Хвиля"

Николай Воробьев поднял сегодня вопрос относительно того, что Киев должен реагировать немедленно на альтернативное заседание альтернативного горсовета в Днепропетровске.

Вот что пишет Николай:

«Очень опасный прецедент «альтернативной сессии» Днепропетровского горсовета при участии Оппоблока, «Громадськой сили» и других депутатов.

Само заседание состоялось вчера в 6:00 утра за закрытыми дверьми, которые охранялись частными военизированными структурами в масках, военной форме, возможно, с оружием.

На подобных «сессиях» их делегаты могут принимать абсолютно разные решения, в том числе, которые напрямую касаются национальных интересов Украины. Под видом «поддержания порядка» с франшизами «Правого сектора», «Айдара» и других добровольческих батальонов, командиры которых, скорее всего, даже не знают о таких «бойцах».

Если СБУ и другие правоохранительные органы не займутся «альтернативными сессиями» и не пресекут их на корню, тогда вполне возможны сценарии новых «республик», которые умельцы могут образовывать в самом центре страны под носом у правоохранителных органов …”. Конец цитаты.

В общем, если не реагировать на такие вещи, то будет беда. Однако, беда в том, что у власти просто нет ресурса, чтобы реагировать, ибо она держится на шатком альянсе с региональными элитами и основными ФПГшками, и этот альянс вот-вот рассыпется. Голосования в Верховной Рады в последние месяцы четко показывают, что коалиции де-факто уже нет.

Между тем, Николай пишет так, как будто власть — единый субъект, тогда как она фрагментирована и распылена. Потому я говорю, что власть которая не способна реагировать на это — есть фантом, живущий в головах общественности. А потому это государство к которому общественность все время аппелирует уже фантом. И фантом еще как-то существует только потому, что люди еще верят, что это государство есть что-то реальное. Например, есть реальные институты, которые реально что-то решают. Но ничего такого нет. Органы безопасности не обеспечивают безопасность. Суды не судят. Прокуроры продают уголовные дела. Министерство экономики не управляет экономикой, которая на процентов 60% в тени и еще больше туда уйдет в 2016 году. Министерство финансов является министерством по привлечению кредитов МВФ, потому что неспособно управлять финансами.

Децентрализация, чьи прелести вчера так расписывал Гройсман является следствием слабости центральной власти. Когда нечего перераспределять, то власть пытается уйти от ответственности путем передачи обязательств местным властям, прикрывая это благовидными разговорами о том, что в бюджетах будет больше денег. Это забавно слышать, когда параллельно Киев забирает себе в центральный бюджет часть налогов. В общем, местные власти остаются с голой жопой и проблемами, которые вызовут всплеск народного недовольство на которое Киев будет кивать головой в сторону… местных властей. Дескать, теперь у них полномочия, вот и требуйте зарплат для нянечек детсадов.

Короче говоря, очередная трагикомичная оперетка подходит к концу и как только кто-то ткнет пальцем в бумажную стену Второй Украинской Республики, осознав, что это фикция государства, то эта фикция и рассыплется. Это то, что мы увидим в 2016-2017 годах. И проблема не в том, что она рассыпется, а как рассыпется, какой ценой и во что пересоберется потом и на какой территории. Потому, господа, смотрите на эту агонию спокойно. Дайте смердящему трупу разложиться быстрее, чтобы из его вонючего чрева вылетела бабочка Третьей республики.

Большинство не читает длинные сообщения

Шахтеры на Львовщине отказались спускаться под землю - Волынец
04.01.2016 16:07Печать

Михаил Волынец
Сегодня горняки шахты Великомостовская ГП Львовуголь, работающие во вторую смену, отказались спускаться под землю из-за задолженности по зарплате. Об этом на своей странице в Facebook написал глава Независимого профсоюза горняков Украины Михаил Волынец со ссылкой на председателя ППО НПГУ шахты Ольгу Божок.

По его информации, шахтерам должны 78% зарплаты за ноябрь и 100% - за декабрь. "На госпредприятии" Львовуголь "сумма задолженности составляет более 70 млн грн", - отметил он.

По словам Волынца, работники ГП Львовуголь надеялись, что им выделят 480 миллионов гривень на погашение разницы в себестоимости и развитие их предприятий. "Но на самом деле в бюджете-2016 на эти статьи не предусмотрено ни копейки. В бюджете заложено несколько млн гривен на реструктуризацию, то есть закрытия шахт. И 500 млн грн на погашение долгов по зарплате в 2015 году", - написал он.


В то же время Министерство энергетики и угольной промышленности Украины на своей странице в Facebook сообщило, что государственные угледобывающие предприятия, на которых есть задолженность по заработной плате, смогут получить помощь из госбюджета только после подготовки и согласования соответствующих программ.

По информации ведомства, в государственном бюджете на 2016 год заложена возможность использовать 500 миллионов гривень на погашение долгов угледобывающих предприятий. "Для этого необходимо в максимально сжатые сроки подготовить соответствующую документацию, работа над этим ведется с первых дней года... Как только соответствующая документация будет готова и согласована с другими ведомствами, средства начнут поступать на предприятия", - подчеркнули в Минэнергоугля.

Как отмечается в сообщении, средства на покрытие долгов перед работниками государственных шахт, добыча на которых убыточна, уже второй год не финансируются из прямых дотаций. Также в министерстве заявили, что единственным способом избежать проблем с появлением долгов перед шахтерами является повышение эффективности работы предприятий, увеличение добычи и выход на безубыточность их работы.


Напомним, в июле 2015 года из-за задолженности по зарплате прошла забастовка в Волынской области на шахте №1 Нововолынская.

Шахтеры на Львовщине перекроют таможенные переходы с Польшей
04.01.2016 17:31Печать
Горняки хотят привлечь внимание к проблеме задолженности по зарплате внимание общественности

Михаил Волынец
Бастующие на Львовщине шахтеры намерены 12 января перекрыть таможенные переходы с Польшей. Об этом в эфире телеканала 112 Украина заявил председатель Независимого профсоюза горняков Украины Михаил Волынец.
"Уже принято решение 12 января перекрывать таможенные переходы с Польшей для того, чтобы привлечь внимание не только центральных органов власти к тому бардаку, который сложился в топливно-энергетическом комплексе, и бездействию министра Демчишина вместе со своей командой, а для того, чтобы привлечь внимание всей международной общественности", - сказал Волынец.

"Нет уверенности у шахтеров, что в январе она (зарплата, - ред.) будет выплачиваться, так же, как и в феврале. Вчера состоялось заседание местной организации независимых работников Украины. Также другой профсоюз активизировался. Принято решение провести собрание по всем другим шахтам в регионе, именно во Львовской обл., которые должны определиться, вступят в забастовку или нет", - сказал он.

Напомним, сегодня горняки шахты Великомостовская ГП Львовуголь, работающие во вторую смену, отказались спускаться под землю из-за задолженности по зарплате.

Программа первого дня революции. Проект

Что делать в первый день после революции

Реализации «программы первого дня» должна предшествовать разработка новой революционной тактики. Преобразования должны опираться на механизмы контр-власти, организованной согласно тем же принципам, которые мы хотим видеть в послереволюционном обществе. Если вы строите парламентскую партию, то ваша цель после революции – войти в правительство, как сделали партии пришедшие после Майдана. Вместо разгона бюрократии и карательного аппарата вы станете адвокатом чиновников и полицейских. Если вы строите большевистскую или фашистскую авангардную партию, вы можете построить диктатуру, которая будет развиваться в сторону дальнейшего ограничения прав и свобод, и правящим классом станет бюрократия, причем не обязательно «новая». Впрочем, авторитарный авангардизм скорее дискредитирует партию в наших условиях, и логика процесса обрекает ее на маргинализацию, как это произошло с ВО «Свобода» и другими радикальными правыми. Они имели уникальную возможность для взятия власти, а в результате только сократили социальную базу.

Мы должны, опираясь на общественную практику, ответить на четыре вопроса:

Почему произошел Майдан?
Насколько реальна новая революция?
Что должно прийти на смену нынешним государству и экономической системе в Украине?
Как мы должны действовать в нынешних условиях?
Такая программа не может быть окончательным проектом нового общества и будет развиваться и изменяться вместе с изменениями общественной ситуации.

1. Причины Майдана

1.1. Главный вопрос любой революции – вопрос о власти.

1.2. Майдан был вызван противоречием между интересами капитала, государственной бюрократии и интересами трудящихся. В условиях постсоветского пространства бюрократия сложилась в особый класс, экономическое и политическое могущество которого строится на патрон-клиентских отношениях как внутри класса, так и вовне его. Бюрократический режим способен к воспроизводству самого себя: обладая полнотой власти, чиновничество может мобилизовать в свою поддержку зависимые от нее группы населения (пенсионеры, бюджетник и др.) и обеспечивать поддержку на выборах для “партии власти” (т.е. бюрократии), которая в Украине на протяжении своего существования сменила несколько названий: НДП, “За ЕдУ”, ПР, БПП. Отношения личной лояльности внутри бюрократического класса цементируют его единство. При этом чиновничество обращается не только к системе подкупа или личной преданности начальнику. Они используют кумоство, семейственность, землячество, религию для укрепления своей власти. То есть бюрократия восстанавливает неактуальные уже, как казалось, трайбализм или клерикализм. Устойчивое господство бюрократии в политической сфере делает для чиновников возможным извлечение неформальной ренты в виде коррупционного налога. Формальные и неформальные доходы бюрократия превращает в непродуктивные активы. Межигорье с его безвкусной нарочитой роскошью стало ярким символом бюрократического расточительства.

Однако чиновничество стоит обществу больше, чем оно непосредственно потребляет: система бюрократического контроля всех сфер жизни мешает развитию. С 1970х годов страна живет между стагнацией (называемой “стабильностью”) и кризисом. Дальнейшее инерционное развитие (без кардинальных реформ или революции) в Украине уже невозможно, стране необходима модернизация. Основным препятствием у нее на пути является прожорливый и коррумпированный государственный аппарат.

1.3. Гиперцентрализация аппарата приводит к тому, что любые перемены проходят через главные кабинеты в Киеве. Активизм на местах, таким образом, малорезультативен. Гражданская пассивность, на которую мы так часто жалуемся, в таком случае – вполне разумный личный выбор. Такое положение дел и обусловило Майдан, как протест против центральной власти. При огромной массовой мобилизации отсутствовали какие бы то ни было устойчивые гражданские структуры, способные свести гиперцентрализацию на нет. Отсутствуют они и сейчас.

1.4. Так называемые “олигархи” (крупные собственники) вынуждены вкладывать деньги в политическую власть, поскольку такая система не охраняет традиционную для буржуазного права неприкосновенность частной собственности. И только власть может обеспечить ее безопасность. Также доверительные отношения с высшим чиновничеством обеспечивают “приватизация” прибыли и “национализация” убытков. Эта система структурно отличается от западного неолиберализма, но ее экономические последствия для трудящихся классов сходны. В такой системе проблемы трудящихся, даже частично, невозможно решить путем усиления государственного контроля. Политическое участие крупного капитала осуществляется за счет выстраивания избирательных клиентелл (”сеток” по покупке голосов избирателей и системной фальсификации на стадии подсчета голосов) и взаимодействием с местной бюрократией. Законченную и тотальную реализацию такой системы мы видим в условиях современной российской управляемой демократии.

Изменения в такой системе не могут быть достигнуты путем выборов. То есть даже минимальные реформы требуют революционного по масштабам, если не по сути, движения.

1.5. В таких государствах не все собственники равны перед законом. Мелкая и средняя буржуазия наиболее уязвима и отстранена от казенных финансовых потоков и принятия решений. Союз крупного капитала и бюрократии не оставляет мелкому и среднему капиталу возможности влиять на политику.

1.6. Крупная собственность в постсоветских странах появилась в 90-х благодаря изъятию промышленных предприятий у государства и передаче их в частные руки. Бюрократия сама породила национальную буржуазию, как и в остальных странах, прошедших стадию “реального социализма” или модернизационной диктатуры. Большинство таких стран так и не достигли технологического и социального уровня Западной Европы и Северной Америки. Наоборот, многие из них развивались слишком медленно или деградировали. Исключений из правил не так уж много, и Украина к ним не относится.

1.7. Не только капиталистическая система требует для своего существования регулярного государства с профессиональным аппаратом, но и само государство способно порождать крупный частный капитал.

1.8. Подобная бюрократическая система воспроизводит механизмы колониальной зависимости от стран, в которых развита правовая система, высокий уровень технологического развития, образования, науки, медицины и т.д. То есть правящие классы (верхушка бюрократии и крупные капиталисты) целиком зависят от предоставляемых этими странами услуг. От судопроизводства, личной безопасности и банковского дела, до медицины и образования для их детей. Эти постколониальные или постбольшевистские элиты выводят прибыль в более развитые страны. Например, правители бывших колониальных владений СССР (за исключением Балтии) ориентируются на стандарты жизни Москвы. В то же время российские нуворши выбрали в качестве идеала Лондон и там покупают недвижимость, футбольные клубы и газеты, делают прочие статусные приобретения.

1.9. С другой стороны, коррупция вредит мировой экономике, так как является непроизводственной тратой. Прозрачные местные рынки могут стать полезными для дальнейшего расширения капиталистического производства. Все страны, в которых в последнее время происходили подобные буржуазные революции, отличаются довольно высоким качеством рабочей силы. Это перспективные рынки вблизи Европы. Так что ЕС в случае победы революций получал больше за пределами внутреннего рынка, а в случае сохранения статус-кво продолжал бы получать выгоды от местной коррупции. Евросоюз не в накладе от любого варианта развития событий. Этим можно объяснить медлительность ЕС в деле введения санкций против Януковича в февральские дни 2014 года, когда дело шло к бойне в центре Киева.

1.10. Сохраняющаяся, а часто и углубляющаяся отсталость стран порождает конфликт между требованиями дальнейшего экономического, социального прогресса и отсталой политической системой. Результатом подобных конфликтов стала “арабская весна”, которая вышла за рамки арабского мира. Волнения в Турции, Армении и украинский Майдан являются частями этого мирового процесса восстаний против реакционных национальных государств, обрекающих своих граждан на роль людей второго сорта в международном разделении труда.

1.11. Выход жители этих стран видят в реализации “западных” прав и свобод здесь и сейчас. Это требование предполагает ограничение суверенитета государства во внутренней политике. Такое ограничения права государства на бесконтрольное насилие должно ослабить коррупционный неоколониализм, но при этом не может освободить от капиталистической эксплуатации. Одна форма зависимости изменится на другую, только при этом бюрократия перестанет контролировать государственную собственность и взимать свою властную ренту.

1.12. Скромные цели всех этих революций не достигнуты, но они задали направление дальнейшего общественного развития. Современные левые переоценили мир, в котором они живут. Они видели капиталистические режимы в Африке, на Ближнем Востоке, в Восточной Европе, но не видели реакционных черт этих режимов. Они, соответственно, не смогли предвидеть происходящие в нашей хронически отстающей части мира революционные события.

1.13. “Антиимпериалисты”, выступающие в защиту “национального суверенитета”, объективно становятся на позиции бюрократии и в защиту наиболее реакционных режимов и форм неоколониальной эксплуатации. Империи погибнут только если не останется государств, которые являются объектами империалистической деятельности. Современный мир не знает эффективных завоевательных войн. Единственным исключением является сверхзатратная Чечня, в которой российская бюрократия создала при помощи бойцов Кадырова милитаристский режим, скорее напоминающее удельное феодальное княжество, чем субъект федерации.

2. Новая революция неизбежна

2.1. Украинское общество поставлено перед двумя альтернативами дальнейшего развития: либо крупный капитал и государственная бюрократия серьёзно понижают уровень жизни трудящихся и получают в результате дополнительные средства на модернизацию, либо бюрократия демонтируется, крупный капитал экспроприируется, и модернизация проводится за счет правящих классов.

2.2. Следующая революция (которая не обязательно примет форму Майдана) должна будет окончательно добить украинское государство. И либо создать минималистический репрессивный и управленческий аппарат, не способный ни навязать свою волю буржуазии, ни продолжать взимать коррупционную ренту, либо уничтожить государство и заменить его на систему общественного управления. Суверенное, регулярное, тотальное государство с большой профессиональной бюрократией избыточно и мешает развитию как национальной, так и мировой экономики.

2.3. Проблема заключается в том, что собственники крупного капитала не заинтересованы в сколько-нибудь значимых сокращениях государственного аппарата и его возможностей. Украинские крупные капиталисты заинтересованы в государстве как источнике бюджетных средств и инструменте подавления конкурентов. Крупный капитал и государство могут быть уничтожены только вместе.

2.4. Впрочем, ликвидация “олигархии” и государства может послужить только прологом к началу процесса истинной безгосударственной революции, которая сделает невозможной накопление крупного капитала и положит конец многим из разрушительных для природы и человека проявлениям капитализма.

Откроет ли это путь к описанному анархистами в 19 веке обществу? Наверняка нет. И не только потому что они жили в другое время, не знали технологий следующих веков, не знали о проблемах, которые ставят человечество на грань выживания. Многие из их идей разумны и приемлемы, просто мы полагаем, что пост-революционные общества никогда не строятся по четким и детальным проектам. Революции происходят по необходимости, по необходимости строятся и общества. В то же время эта необходимость должна быть осознана. Этим целям и служит наша программа.

3. Ценности

Прежде чем переходить к формулированию позитивной программы, нам следует указать те ценности, на которых она будет базироваться. Прежде, чем говорить о средствах – нужно обозначить цель.

3.1. Свобода
Индивидуальная свобода человека не ограничивается ничем, кроме свободы других людей. Под свободой мы понимаем не только отсутствие прямого принуждения, но и отсутствие принуждения косвенного. Человек, который вынужден заниматься тяжелым и неприятным трудом, рискуя остаться без куска хлеба – не свободен.

3.2. Равенство
Все люди, независимо от их национальности, языка общения, внешнего вида, гендера и пола, сексуальных предпочтений и состояния здоровья, должны иметь возможность беспрепятственно реализовывать свои желания и потребности. Свобода не должна ограничиваться ни внешними, ни внутренними факторами.

3.3. Солидарность
Общество, построенное на таких принципах, возможно при условии солидарности и взаимопомощи всех людей. Нет такого принципа как “всеобщее благо”, есть благо отдельных людей, но достичь его возможно лишь за счет коллективных усилий.

3.4. Против государства и капитала

Государственный аппарат как власть немногих над всеми и капиталистическая экономика, основанная на конкуренции и стремлении к прибыли, не могут позволить этим ценностям воплотиться в жизнь. Мы не согласны с тем, что свободой следует жертвовать ради хлеба и стремимся к построению системы, в которой хлеб и свобода неразделимы.

В интересах трудящихся классов (а это подавляющее большинство украинского, и вообще всего мирового общества) – модернизировать Украину: наладить технологически современную систему производства, отвечающую общественным нуждам, и всеобъемлющее социальное обеспечение. Все это будет возможно благодаря средствам, освобожденным как в результате ликвидации прожорливого государственного аппарата, так и экспроприации крупного капитала, не желающего расставаться с привилегиями.

4. Программа новой революции. Что должно прийти на смену нынешним государству и экономической системе в Украине

4.1. Самоуправление

4.1.1. Необходимо отнять у государства контроль над всеми жизненно-необходимыми общественными функциями, расформировав их на сеть небольших и легкоуправляемых посредством прямой демократии элементов. Таким образом будет обеспечена гарантия их деятельности в общественных интересах без привлечения авторитарных бюрократических институций, которые порождают коррупцию, ведут к излишним расходам и легко превращаются в лобби для интересов меньшинства из числа элиты.

4.1.2. Бюрократические советы и государственные администрации должны быть ликвидированы вместе с центральными органами власти. На их место должны прийти территориальные и производственные, отраслевые ассамблеи, в которых будут задействованы члены территориальных общин, работники предприятий и потребители товаров и услуг. Все должности должны строиться на выборной основе с императивным мандатом, при котором представитель является выразителем воли своих избирателей, воплощая ее в жизнь.

4.1.3. Базовым уровнем самоуправления будет микрорайон в городе или сельская община с населением до 5000 человек. Такая община сможет управляться всеми ее обитателями посредством общих собраний, без необходимости создавать представительские органы. Базовые общины управляют коммунальным хозяйством и придомовыми территориями, а в селе – и землями сельскохозяйственного назначения.

4.1.4. Базовые общины при необходимости объединяются в более крупные образования. Важным уровнем кооперации будут сообщества, состоящие из города (или агломерации) и прилегающих сельских районов.

4.2. Экономика

Мы не можем надеяться, что в первый же день революции общество сразу перестроится в соответствии с нашими ценностями. Мы будем вынуждены иметь дело с той структурой экономики, которая достанется нам в наследство от нынешнего строя.

Мы не хотим, да и не сможем строить “социализм в отдельно взятой стране”. Пример Советского Союза как нельзя красноречивей говорит об опасности вырождения освобождающегося общества в тоталитарное. Революция в Украине – только первый этап. Надежно закрепить и приумножить достижения безгосударственного и некапиталистического порядка возможно только в процессе общемировой революции.

Здесь мы можем только наметить ряд первых шагов в направлении к свободе.

4.2.1. Децентрализация бюджета

Мы устраним централизованный характер государственного бюджета. Общественные средства будут распределены между бюджетами территориальных общин. При этом общины могут объединяться в более крупные единицы в целях совместного управления инфраструктурой и активами, например, в пределах города и передавать часть своего бюджета в общий фонд. Таким образом, общины станут основными субъектами бюджетной политики. Тем самым исчезнет экономическая основа для существования центральной бюрократии.

4.2.2. Замена финансовой системы взаимным кредитом

Современная банковская система будет заменена системой взаимного кредита с минимальным процентом, идущим только на поддержку системы. Современные технологии позволяют сделать такую систему полностью автоматической. Это также позволит автоматизировать любые отчисления на общественные нужды, чем устраняется необходимость в нынешней налоговой системе. Регулировать систему взаимного кредита будет общество в целом.

4.2.3. Социализация земли

Земля будет передана в распоряжение территориальных общин. При этом она будет неотчуждаемой, однако общины смогут сдавать ее в аренду. Использование земли исключительно для самообеспечения членов общины должно быть бесплатным, а с выручки от товарного хозяйства с использованием земли община будет взимать процент в свой бюджет. Земля, стоящая свободной дольше, чем это может быть необходимо в рамках нормального землепользования, будет возвращаться в распоряжение общины. Мы не выступаем за экспроприацию земельных паев, находящихся сейчас в руках крестьян. Сельские общины сами смогут, исходя из своих представлений о справедливости, устанавливать формы землепользования.

4.2.4. Социализация крупных предприятий

Все крупные промышленные предприятия должны быть социализированы – экспроприированы и поставлены под общественный контроль. Трудовые коллективы будут автономны в вопросах своей хозяйственной деятельности и внутренней жизни, однако предприятия будут находиться в общественной собственности. Общество через свои органы будет распоряжаться прибылью (сверх доли, идущей на стимулирование коллектива), финансировать развитие и расширение производства, а также субсидировать предприятие в случае финансовых затруднений или же принимать решение о его закрытии.

Общество сможет формально обставить эту экспроприацию, как конфискацию за нарушение инвестиционных обязательств при приватизации или социализацию с выкупом для созданных после 1991 года предприятий.

4.2.5. Всеобщее участие в принятии экономических решений

Мы не намерены ни отдавать экономику на откуп частной инициативе, ни воспроизводить бюрократическое планирование советского образца. Наш принцип – все имеют право влиять на принятие решений, которые их непосредственно касаются, и устраняться от решения вопросов, не затрагивающих их напрямую.

Организуется система общественных фондов разного уровня – федерального, областного, городского, играющие по отношению к предприятиям роль собственников. Предприятия распределяются между фондами соответственно их значению. Так, железные дороги и крупнейшие предприятия передаются в федеральный фонд, облэнерго естественным образом оказываются в фонде области, а, скажем, хлебозавод – на балансе городского фонда.

Общины участвуют в этих фондах на правах акционеров, с тем отличием, что прибыль и голоса распределяются не по капиталу, а по численности населения. Право участия не может быть отчуждено. Таким образом, община оказывается основным инструментом экономического участия.

В общественные фонды поступает прибыль от социализированных предприятий, которая, за вычетом доли, остающейся в распоряжении фонда и реинвестируемой в общественное производство, распределяется между общинами-участницами.

4.2.6. Развитие бесплатных общественных услуг

Община свободна в распоряжении своим бюджетом. Например, она может обеспечить своим членам гарантированный минимальный доход при наличии достаточных средств.
Однако мы не считаем это оптимальным способом распределения ресурсов. Нашей задачей на уровне внутриобщинной политики будет развитие системы бесплатных общественных услуг. Услуги должны предоставляться автономными неприбыльными организациями, финансируемыми за счет грантов от бюджетов разных уровней.

Постепенное расширение спектра общественных услуг позволит достичь такой ситуации, когда удовлетворение всех “базовых” потребностей (питание, жилье, одежда, городской транспорт, образование, здравоохранение, особый уход для тех, кто в нем нуждается) будет бесплатным для потребителя. Таким образом деньги окажутся в значительной степени вытесненными из будничной жизни и превратятся в средство экономического учета.

4.2.7. Поддержка кооперации

Мы не ставим цели обеспечить работу экономики по жесткому плану. Поэтому экономическая инициатива населения не будет ограничиваться репрессивными мерами как в СССР. В частности нашим приоритетом будет поддержка кооперативов, как экономических инициатив без иерархии в распределении труда, через предоставление общественных средств в неделимый фонд.

Особенно важной такая поддержка будет для мелкотоварных сельских производителей. Не будучи (формально) предпринимателями, эти крестьяне сейчас более всего страдают от стихийных скачков закупочных цен и спекулятивных игр крупного капитала. Сельская кооперация, связанная с местными самоуправлением могла бы обеспечить благосостояние общин и создание дополнительных рабочих мест в сфере вспомогательного производства и услуг.

4.2.8. Сокращение рабочего времени

Экономическая политика будет направлена на усовершенствование общественного производства для повышения производительности труда. Также прибавочный продукт будет находиться в общественных, а не частных руках, что обеспечит его рациональное применение. Это даст возможность для систематического сокращения рабочего дня, что в конце концов приведет к освобождению людей от работы на износ.

4.3. Социальная политика

4.3.1. Семья

Множество людей живет в однополых и/или групповых фактических семейных отношениях. Мы не собираемся ограничиваться признанием однополых браков, а выступаем за возможность вступления в семейный союз двух и более лиц любого пола и гендера с правом заводить и воспитывать детей, совместно пользоваться, разделять, наследовать имущество и так далее.

Развитие бесплатных общественных услуг, в том числе услуг для поддержки развития и воспитания детей, освободит семью от ее экономические функций, создав предпосылки для настоящей свободы отношений.

4.3.2. Язык и культура

Мы не собираемся осуществлять очередной передел сфер использования украинского и русского языков. Мы выступаем за многоязычие, поощрение изучения и использования таких языков как румынский, болгарский, венгерский, русинский, польский, беларусский, ромейский, урумский, крымскотатарский и т.д. вне пределов этнических гетто, тем более, что это в большинстве своем еще и языки соседних стран. Наша конечная цель – устранение любых культурных привилегий и ограничений. Для официального общения подойдет любой язык, удобный для всех сторон.

4.3.3. Отмена интеллектуальной собственности.

Институт интеллектуальной собственности – это инструмент извлечения ренты путем ограничения доступа к продукту творчества, не имеющий при современном уровне развития технологий копирования никакого экономического основания и поддерживаемый только репрессиями. При этом, вопреки пропаганде сторонников этого права, отчисления зачастую достаются не авторам, а правообладателям, не имеющим никакого отношения к созданию продукта.

Продукт творческого труда должен находиться в свободном общественном доступе, а затраченные усилия авторов – компенсироваться за счет общественных средств.

4.3.4. Декриминализация

Наказания за все “преступления без жертвы” упраздняются, а все заключенные и подсудимые по этим статьям немедленно реабилитируются.

Тюремные сроки за имущественные преступления должны быть заменены материальной компенсацией.

Изоляция от общества будет применяться только за сознательные действия против жизни и здоровья людей. Изолированные от общества лица будут помещаться в особые реабилитационные поселения с максимальной хозяйственной самодостаточностью.

4.3.5. Религия

В данный момент секуляризм в Украине действует лишь формально, так как на деле религиозные организации имеют множество привилегий, а православная церковь ко всему активно вмешивается в политику, медицину и образование. Такое положение вещей мало способствует общественному прогрессу. Необходимо лишить религиозные организации возможности делать деньги на чувствах верующих и выходить в своей деятельности за рамки культовых отправлений.

4.4. Проблемы сосуществования систем

4.4.1. Частная инициатива

Украинская экономика характеризуется большим количеством мелких предприятий в сельском хозяйстве, сфере услуг и торговле. Производя менее 20% ВВП, эти предприятия дают работу примерно трети экономически активного населения.

В этих условиях негативные социальные последствия немедленного обобществления мелких предприятий в несколько раз перевесят полезный экономический эффект от такой меры, что делает ее нецелесообразной.

Мелкое частное предпринимательство еще долго будет сосуществовать с социализированным сектором экономики и лишь постепенно замещаться кооперативами и бесплатными общественными услугами.

Нашими требованиями к частному бизнесу будет гарантирование наемным работникам таких же трудовых прав, что и занятым в общественном секторе, а также соблюдение экологических и санитарных норм. Анархическое общество не имеет никаких оснований и инструментов запрещать частную инициативу, однако и не может помешать (будет только
способствовать) экспроприации частных предприятий их же наёмными работниками. То есть, наёмный труд частных инициатив будет делом риска тех, кто его предлагает

4.4.2. Свобода торговли

В условиях капиталистического окружения отказ от торговли невозможен. Страна сильно интегрирована в международное разделение труда. Транспортные услуги и продукция сельского хозяйства критически важны для международной экономики. То есть условный «Запад» будет вынужден отказаться от интервенции, как от слишком дорогого и глупого предприятия, если украинские продукты будут доступны, а провоз товаров возможен.

Некоторых удивит этот пункт, но и классическое британское рабочее движение начала 19 века, Парижская Коммуна, социалисты Галиции, махновщина, Кронштадт и отдельные регионы анархистской Испании выступали за свободу торговли. Протекционизм или свобода торговли не являются сверхценными идеями, а только инструментом, который мы используем в рамках борьбы за интересы трудящихся. Вполне возможно, что Украина не будет производить легковые автомобили или компьютерную технику достойного качества. Значит, наш потребитель (трудящийся) должен получать эти товары по доступной цене.

При этом мы понимаем, что нам придется сохранить денежное обращение и рынок внутри Украины. Пока весь мир или значительная его часть не откажутся от частной собственности, мы не сможем перейти к прямому распределению благ. Однако удовлетворение первоочередных потребностей населения, которое искоренит бедность и нужду, расширит социальную мобильность населения и т.д., является первоочередной задачей революции.

4.4.3. Свобода перемещения

Вовлечение Украины в международное разделение труда будет означать свободу торговли и перемещения людей. То есть, заключение договора о зоне свободной торговли автоматически должно предусматривать также свободное движение рабочей силы. Мы сталкиваемся с тем, что в настоящее время эта экономическая свобода передвижения людей ограничивается наиболее интенсивно. Защита внутреннего рынка не должна быть приоритетом, так как наша цель – отказ от экономической и региональной обособленности.

Визовые ограничения на въезд должны быть отменены, а натурализация – максимально упрощена.

4.4.4. Вооруженные силы и охрана порядка

Вряд ли аппетиты капитализма и имперские амбиции соседних государств позволят нам жить и экспортировать революцию спокойно – нам придется выстраивать надежную защиту как от экономической, так и от военной экспансии, потому что ждать восстаний у соседей можно годами, а обустраивать новый порядок нужно здесь и сейчас. Уже сегодня пример российского вторжения показывает, насколько может быть беззащитной и ненавистной для соседей даже та революция, которая вовсе не затрагивает основ общественного строя и не посягает на иностранный капитал. Что уже говорить о революции, устраняющей правительство и экспроприирующей капитал? Она вызовет решительное непринятие в правительствах всех государств мира и к этому придется быть готовым.

Заботясь о защите нового общественного строя и его достижений мы не должны взращивать элиту, наделенную особой силой, властью и полномочиями. Если в наших планах полностью демократическая система, такой же должна быть и ее оборона.

Учитывая агрессивное отношение к революции, придется, по крайней мере в первое время, проводить боевое образование наравне с общим и вооружить население.
В свободном обществе не будет места бессмысленной муштре и прочим элементам современной казарменной дисциплины – каждый найдет себе в вооруженных силах применение согласно своим пожеланиям, возможностям и профессиональным навыкам. Избранное руководство не будет обладать никакими привилегиями по сравнению с личным составом и будет сменено им в случае проявления некомпетентности или потери доверия. Такому подходу учит нас опыт военных формирований революционной Испании (POUM, FA1-CNT), Украины (РПАУ).

Принципы организации обороны:

Всеобщее добровольное военное обучение по месту жительства без отрыва от работы или образования;
территориальный принцип формирования частей;
территориальные части в мирное время занимаются охраной порядка;
военные функции общефедерального характера выполняются подразделениями территориальных частей по принципу ротации;
выполнение всех задач по обороне и охране порядка является добровольным и оплачиваемым.
4.4.5. Международная интеграция

Мы исходим из украинской ситуации как стартовой точки, однако не стоим на позиции национальной ограниченности. Федерация должна быть открыта для интеграции с другими сообществами в любой точке мира, организованными на подобных принципах. Нашей конечной целью является всемирное объединение человечества.

Источник: http://avtonomia.net/2016/01/02/program ... ii-proekt/

Государство как рынок

Владимир Золотoрев

Гражданская специальность – радиоинженер. Военная – специалист по противоракетной обороне. В 93-м поневоле стал журналистом. Свою работу называет не «аналитикой», а «синтетикой». Считает, что человечеству срочно необходимы две вещи – аналоговый компьютер и эволюционная теория Бога.

http://kontrakty.ua/article/57935

Государству не важно за что и с кем бороться. Главное — бороться, иметь фронт работ и оправдание собственному существованию. Конкретное содержание «борьбы» в конкретной стране определяется «улавливанием настроений».



В 1994-м году автору этих строк пришла в голову идея о том, что государство можно рассматривать как рынок. Тогда это было ответом на вопрос «почему не идут реформы». Потому, что каждый маленький чиновничек на своем рабочем месте работает исключительно для себя и своего начальника. То есть, он не противник реформ (хотя такие тоже есть), не коррупционер (хотя и такие бывают кое-где у нас порой), он просто честно делает свою работу на своем рабочем месте. Опа! И реформ нема. Как и не было.

Здесь наиболее важен был момент понимания того, что «невидимая рука», действует в этой системе точно так же, как и на обычном рынке. То есть, безо всякого предварительного сговора, естественный ход событий, направляемый людьми, преследующими собственные интересы, приводит к результатам, которые не преследовал каждый в отдельности и которые могут трактоваться, как «выгодные системе в целом».

Затем, когда я познакомился с праксеологией Мизеса, все встало на свои места и стало ясно, что у государства есть только одна устойчивая тенденция — неумолимое расширение за счет гражданского общества. Замечу, что модели, рассматривающей государство как рынок, по-видимому, до сих пор не существует. Энтони Ясаи рассматривает государство как фирму, максимизирующую прибыль, но это несколько иной подход.

Все это я пишу вот для чего. Понимание этих закономерностей позволяет оценить те или иные события, увидеть их долгосрочные последствия и лучше понять то, что происходит прямо сейчас.

Вот, например, государства уже довольно давно используют один и тот же метод, с помощью которого рекламируют себя и свои услуги по «решению проблем». Это метод состоит в поиске и даже создании этих проблем. Например, борьба с гомосексуализмом в России и у нас и борьба за привилегии гомосексуалистам на Западе - суть одно и то же, это один и тот же процесс, вызванный одними и теми же причинами. На самом деле, государству как «системе в целом» не важно за что и с кем бороться. Главное — бороться, иметь фронт работ и оправдание собственному существованию. Конкретное содержание «борьбы» в конкретной стране определяется «улавливанием настроений».

Второй метод, тесно связаный с первым, — это чрезвычайщина. Государство всегда заинтересовано в чрезвычайных положениях и ситуациях. Они позволяют «под шумок» принять массу полезных (для государства) решений. Вот, например, Первая мировая война, когда США, практически не участвуя в войне, успели национализировать железные дороги и ввести воинский призыв. А Великая депрессия? Это же просто праздник какой-то! Тем более, что нужный человек — Рузвельт — оказался в нужное время в нужном месте. В итоге, американцы наслаждались депрессией 12 лет, поскольку государство все это время сеяло хаос и разрушение (предыдущий экономический кризис 1920-го закончился в течение года). Зато государство за это время добило остатки капитализма и создало для себя огромный задел на будущее.

Чрезвыйчайщина дает еще один важнейший результат. К примеру, украинцы уже 20 лет живут фактически в состоянии чрезвычайного положения. Они твердо верят в то, что «Україна гинее» и именно сейчас тот роковой момент, когда все решается (было бы интересно подсчитать, сколько раз за все это время в прессе была упомянута итальянская речка-вонючка Рубикон и задан вопрос quo vadis). Это позволяет достичь великолепного результата — практически полностью отказаться от сколько-нибудь долгосрочных и системных решений. «Все это очень правильно, но сейчас не время!» - это я слышал все 15 лет, пока занимался политикой. И думаю, не я один. Постоянное истеричное метание в краткосрочных и взаимоисключающих решениях — это, пожалуй, желанный идеал, к которому стремится любое государство и которого наше государство уже давно достигло. Ну, а те, кто верил, что решение возможно, те, кому удалось протолкнуть какие-то системные проекты, всегда «вдруг» (но, почему-то, с удивительным постоянством) сталкивались с тем, что именно им урезали бюджет, сокращали штаты, ликвидировали программы. Понимание того, что государство есть рыночная структура на рынке, как минимум, избавляет нас как от удивления и разочарования, так и от самих этих ненужных усилий.

В государстве работает даже такое сложное явление как капитал. И работает оно точно так же, как и на обычном рынке. Вот, например, тот же нехороший человек Рузвельт, используя закон «О торговле с врагом» 1917 года запретил золото. Гораздо раньше доллар стал единственным законным средством платежа. В итоге этих двух решений, американцы оказались совершенно беззащитны перед государством, которое теперь могло вытворять с долларом (и, соответственно, с американцами), что угодно. Разумеется, и авторы закона 1917 года, и судьи, благодаря которым доллар стал «законным средством платежа», совсем не рассчитывали на такие последствия. Но капитал работает именно так — капиталист находит способ комбинировать предыдущие решения, достижения и ресурсы, и получает нужный ему результат. Опять же, беззащитность перед государством не являлась непосредственной целью Рузвельта, он преследовал свои локальные цели хорошей отчетности по борьбе с депрессией. Но поведение «системы в целом» и есть совокупность этих побочный результатов, как и в случае классической «невидимой руки».

И последнее. Государство, как и любая другая контора, целиком и полностью зависит от потребителей. Правда, в отличие от обычного рынка, потребитель ничего не покупает сам, хотя и платит по полной программе за все и даже больше. Связь между государством и потребителем — телепатически-мистическая, это связь хотелок, фантазий, миазмов и маразмов, которая реализуется через группы давления, общественное мнение и бессмысленное и беспощадное (но бесплатное и равное для всех) голосование на выборах. При этом государство очень чутко, как истинно рыночный агент, улавливает малейшие изменения настроений потребителей.

Если вы это понимаете, то для вас не будет секретом происходящее в нашей стране. Откуда берется это маразматическое «покращення», которое чуть ли не каждый день падает нам на голову? Все очень просто. Это есть прямой ответ на запросы потребителя. После того как рухнула предыдущая модель «общества равных коррупционных возможностей», когда государство и население деловито занимались грабежом и не лезли в дела друг друга, государство, в поисках ресурсов, обратило внимание на население. Население, в свою очередь, обратило внимание на государство, сказав «ну раз вы так, то мы хотим, чтобы теперь все было по закону». Кстати, началось это еще с «первой Юли». Теперь процесс принял тяжелую форму, но это все тот же самый процесс. Государство удовлетворяет ваш запрос штампуя законы на наиболее актуальные темы. И если вам это не нравится, то вы должны понять, что другого ответа на такие запросы, в принципе, быть не может.